На визвольних стежках Европи

Моя подорож видавалася для багатьох людей з групи цікавою і дещо сенсаційною. Сміялися, що я винайшов "найпростішу" дорогу з Турки до Криниці, а саме через Ужгород, Будапешт, Відень і Краків. І хоч я наївся трохи страху в Ужгороді, то успішне закінчення додало мені відваги і я побачив, що "не святі горшки ліплять" і, з дрібкою щастя можна давати собі раду в чужих і досі незнаних обставинах.

Якихось два тижні ми затрималися в Злоцькому. Цей побут можна б уважати за вакації — погода була чудова, місцевість прекрасна. На жаль, треба було її покидати і продовжувати нашу подорож на Захід. Ми проїхали словацький кордон і зупинилися в Пряшеві. У порівнянні з ҐҐ — Словаччина — це був рай, харчі без карток, у крамницях повно білого хліба, печива, м'яса і всякого добра — бери скільки хочеш. Одна тільки біда — брак грошей — словацьких корон. Польських золотих не беруть і не можна їх ніде виміняти. Члени групи вправді були на т. зв. етапі і ми одержували щось в роді місячної платні, але організація не мала багато фондів, щоб усіх достатньо забезпечити, так що приходилося промишляти з боку. У Пряшеві стрінув я кілька своїх земляків зі студій, які еміґрували на захід і ми вишукували принагідні роботи. Через два дні кількох нас рубали дрова і заробили по 20 корон і добре наїлися. А це значило багато, бо в більшості ми були майже голодні. В Пряшеві було багато біженців з України, що задержувалися тут, деякі на довший час, так що були навіть спроби громадської організації, О. Жолкевич зорганізував церковний хор і я ходив на кілька проб. Відчувалося, що багато втікачів хотіли якнайдовше перебути на цьому клаптику все ще більш менш української землі. Але з постійним наближенням фронту і з вибухом словацького повстання у серцях усіх була помітна тривога, непевність про завтрішний день, душу роздирали сумніви, чи і куди виїжджати дальше. Про ті справи ішли довгі розмови зі знайомими і товаришами, яких багато стрічалося по дорозі. У Пряшеві зустрів я старшого односельчанина. Він зрадів зустріччю, але його обличчя і поведінка відбивали неспокій і напруження. На питання куди дальше, він відповів: "Я дальше не можу, Никольцю, земелька мене тягає назад, без неї жити я не можу". Кілька тижнів пізніше, будучи в Хусті, я стрінув знайомих хлопців-упістів, які бачили його вже у Ворохті в поворотній дорозі додому. Та це був тільки виняток. Решта, хто як міг, пробивався дальше на захід. До певної міри я був у менше емоційно складній ситуації, мою душу не роздирали сумніви що й куди, бо своєю долею я не кермував, але робив те, що мені доручено.

Фронт в той час стояв на хребті Карпат і кожного дня можна було сподіватися большевицького прориву на Закарпаття. Цю можливість мав на увазі мій зверхник, що дав мені доручення дістатися до Хусту на зв'язковий пункт, бо дав мені інструкції, що якщо б мене захопив фронт, то я повинен податися в запілля, а потім через Румунію або Мадярщину пробитися до Загребу, де на катедральній церкві я знайду знак, де дальше їх шукати. Не був я тою перспективою дуже ощасливлений, але не було ради. Мене відвезли автом з Пряшева до Кошиць на залізничну станцію. Маючи вже першу поїздку за собою і цим разом кращий документ з різними додатковими штампами, я досить свобідно і відважно зайшов до німецької комендатури. Комендант почав розглядати мій документ і розпитувати: куди і чого я їду. Все виглядало добре, та нараз він каже, що, на жаль, мені видати маршбефелю не може і засадничо він мене повинен придержати для розслідування. На питання чому, він показав, що мій документ не має печатки. І дійсно, на ньому були інші додаткові штампи, але основної печатки (ворони) не було — видно, наш "технік", забув її прибити, а я не додивився. Я зробив здивовану міну і не міг зрозуміти, як це такий блуд могли зробити в канцелярії і т.п. По кількох хвилинах розмови на цю тему він мені сказав, що я роблю на нього вражіння "доброго хлопця" і він хотів би мені якось допомогти й охоронити мене від неприємностей, але як це зробити. Я йому запропонував, щоби він прибив свою печатку. Він трохи вагався, бо це ніби не формально, але врешті прибив печатку, виписав мені маршбефель і казав сідати на транспорт, який якраз мав відходити на схід. Я з полегшою розложився у порожньому відкритому ваґоні і кляв нашого техніка. Але скоро мою увагу притягнули прекрасні закарпатські краєвиди і я спокійно і приємно заїхав до Мукачева, а звідти принагідною військовою машиною аж до Хусту. Зв'язковий пункт, як виявилося, був у мадярських військових казармах, де я застав кількох упівців. У той час УПА мала перемир'я з мадярською армією і час від часу одні другим допомагали. За кілька днів на зв'язковий пункт прийшов командант УПА-Захід Лицар, і автом нас двох і шофер виїхали до Пряшева. їзда була гарна, тільки як в'їхали ми в Ужгород, над містом появилися совєтські літаки і почалася стрілянина. Ми на це не звертали уваги і їхали дальше. Та нараз яких 20 метрів перед і за нами вибухли якісь розриви, правдоподібно малі совєтські бомби. По хвилі все втихло, ми вернулися до авта і побачили, що осколок надбив передню шибу. Решта дороги була вже спокійна і надвечір ми були вже у Пряшеві.