На визвольних стежках Европи

Здається, маючи це на увазі, десь з початком листопада мене сконтактовано у Відні з другом Макольондрою, і ми виїхали через Інсбрук у Форальберґ на прослідження швайцарського кордону. Про Макольондру я чув час від часу від членів нашої групи, напівлеґендарні розповіді про його різні поїздки від Донбасу до Італії на подібні, як мої, документи. Виглядало, що в тих ділах він був майстер, а я мав бути його учнем і помічником. Ми засіли у Відні до ваґону першої кляси в повному комфорті. Макольондра (Євген Стахів) був дуже балакучий і приємно було слухати про його різні пригоди. Ми мали зі собою прохарчування і при першій нашій перекусці я завважив, що більше раціонально для мене було ділити наші порції, а не ставити на "спільний стіл", як це було зроблено перший раз. Бо хоч він при їді весь час говорив, то все зі "стола" так скоро зникло, що я залишився з вражінням з його розповідей, але з голодним шлунком. В Інсбруку ми пішли до ресторану і хоч він пропонував взяти спільну велику яринову салату, то я катеґорично відмовився від одної великої, зате ми замовили дві малі. Нашими контактами у Форальберґу були посол Болюх у Гогенемсі і Микола Семанишин у Дорбірні. Спочатку ми стрінулися з послом Болюхом, як теж з його сином і ще кількома студентами з Відня, між ними з моїм будучим кумом Ахілем Хрептовським. Гогенемс був тоді затишним кутком і взагалі не відчувалося там, що континент палає в огні війни. Ми оглянули здалека кордон і договорилися з послом, що він його докладніше прослідить і довідається, де і як його можна перейти. Таке саме завдання дали ми в Борбірні Миколі Семанишину, одначе було видно, що його можливості прослідження є обмежені. Він працював тоді на текстильній фабриці і не мав відповідних документів, щоб їздити у прикордонній полосі.

Ми поїхали теж прослідити кордон до Констанци на Бодензе. Показалося, що перехід тут тяжкий, треба б човном, а що в Констанці ми не мали наших людей, які могли б провести нам підготову, то ми цей пункт закинули. За тих кілька днів нашої подорожі вичерпався наш запас харчів і ми, не маючи карток, не мали змоги нічого купити. А з нашими апетитами це не була маловажна справа. Одиноким виходом з ситуації було піти до німецької військової комендатури і старатися якось вициганити "маршферфлєґунґ". Макольондра цей плян схвалив, але запропонував, щоб я ішов до комендатури, а він буде біля будинку наглядати, як справи повернуться — недоцільно нам обом ризикувати. Я зайшов в комендатуру і представив свій документ. Комендант почав розглядати його з дозою зацікавлення і підозріння. Почав мене випитувати, що я тут роблю так далеко від фронту. Я законтрував питанням, чи він є офіцер І-Ц, бо тільки з таким я можу говорити про свою місію, Він сказав, що хоч він і не є офіцером І-Ц, то все таки, як комендант цієї округи, повинен дістати якісь інформації. Побачивши, що він є досить настирливий, я сказав йому, що хоч я не повинен цього говорити, але я розумію його позицію: ми є тут, щоби відшукати в цій околиці кількох наших співробітників, які через переміщення фронту мусіли евакувати свої родини і стратили з нами контакт. Це його задовільнило і він виписав нам наряд на харчі, так що ми добре забезпечені подалися в поворотну дорогу до Відня. Я повернувся до Братислави і склав рапорт про нашу поїздку.

Десь в половині грудня я знов приїхав до Відня і заїхав до моїх земляків. Застав я їх у великому смутку — дядька забрали десь на схід від Відня копати окопи, тітка дуже турбувалася про нього, що він не має там що їсти і не має теплої одежі, бо вже настали морози. Його син не мав відповідних документів, щоб до нього поїхати. Хоча він мав брата — офіцера дивізії "Галичина" і братаничів, які були у Відні і мали добрі документи, але вони якось не пропонували своєї допомоги, тітка весь час бідкалася і плакала, так що мене зворушила ця ситуація і я зробив ніким не авторизовану поїздку. Тітка дуже боялася і відраджувала мене, щоб по дорозі мене не зловили. Та я наполягав і вона таки підготовила пересилку і я вибрався в дорогу. Я заїхав до коменданта того відтинку, де працював дядько і спочатку досить гостро почав з ним розмову, як це так, що я працюю для німецького війська, а мій дядько працює тут в таких невідрадних умовах, що він повинен бути звільнений. Він потрактував мене досить серйозно і почав оправдуватися, що його завдання є будова окопів на його відтинку, звільнити зараз він його не може, але дозволить мені з ним побачитися і передати посилку. Він теж буде мати його на увазі і як тільки буде можливо, то його звільнить. Зустріч з дядьком була дуже зворушлива, він аж заплакав, що я ризикував, щоб приїхати до нього. Я вернувся до Відня і в очах тієї родини я був на якийсь час героєм. Моє геройство трохи приблідло через дещо комічний пізніший інцидент: ще перед першою моєю поїздкою мені дали мої зверхники револьвера мадярської марки, якого я носив у кишені, не знаю на що він був мені потрібний, бо я і так не мав військового вишколу і не дуже вмів стріляти, але правдоподібно це належало до виряду члена революційного підпілля чи може підтверджувало документ, який я використовував при своїх поїздках. Та найбільше що той револьвер робив, то заважав і дер мою кишеню. Тому, коли вернувся з тої поїздки, я дав його синові дядька до переховання і потім забув про нього. Пізніше я довідався, що він знайшов для нього сховок в батьковому чоботі. За кілька тижнів батько вдягав чоботи і не можучи впхати ноги, витягнув його з чобота і зачав натискати на сина, звідки це взялося і чиє це. Той признався. Тоді дядько сказав: О! Тому то він не боявся їхати до мене на окопи! Я знав, що він мусить бути в чомусь замішаний. І хоч це дещо применшило моє геройство, то все таки вони були мені дуже вдячні і як до них дійшла вістка, що я "пропав", то тітка дала на дві Служби Божі за спокій моєї душі.