На визвольних стежках Европи

Звичайно в книжках про революціонерів читається, як вони "з усміхом на устах" переходили всі тортури і невигоди і не "ламалися духом". На жаль, про мене таких книжок не можна б писати. Бо для мене, що досі ще по тюрмах не сидів, відправлення до цього шуцгафту було великим шоком і не могло не викликати в мене чорного настрою і певної депресії — ви нараз були кинені на людське дно, ви знайшлися замість між інтеліґентними, ідейними людьми, між здегуманізованим збродом, неподібним до людини, що ніби створена на прообраз Божий.

Другим психологічним ударом було те, що ви тут можете безслідно, далеко на чужині пропасти і "хреста ніхто не поставить і не спомяне". Колись наших в'язнів люди знали, писали про них в газетах, а тут про вас "ні пес не гавкне". Ця перспектива тягарем лежала на душі, але по початковому шоку людина намагається створити певний оборонний механізм і вжитися в обставини. Найбільш жалюгідними між в'язнями були курці, які за сигарету були здатні на найбільші пониження, часто міняли останній кусок хліба. І хоч я ще мав трохи сигарет, я постановив перестати курити. За решту сигарет я закупив собі досить "добре" місце — на шафі, коло вікна, де я міг сидіти, а то й прилягти і дивитися на залу згори, як теж бачити через вікно, що діється надворі. Велику полегшу дала мені зустріч з українцем Кобилянським. Він кілька днів був з нами, я точно не міг дізнатися, за що він туди попався, але через кілька днів ми могли поговорити про різні побутові справи, а навіть і про політику. Це давало задоволення не менше, як шматки картоплі в юшці. По кількох днях я вжився в ситуацію, але голод чимраз більше ослаблював фізично і робив мене апатичним до всього. Досить часто понад табір пролітали ескадри американських літаків і била по них зенітка. Спочатку, на думку, що якби впала десь близько бомба, то з нас нічого б не залишилося, огортав неспокій і страх, але з часом це не робило на мене жадного вражіння. Весь час мучила мене думка, як би то попередити наших людей, що я арештований, щоб вони відповідно до того приготовились і поробили потрібні заходи щодо людей, яким могла загрожувати небезпека. Я роздобув паперу і написав малу записку до своєї сестри і передав людьми, що йшли на роботу, щоб вони якось передали його дальше. І як пізніше я довідався, той лист сестра одержала, остерегла кого треба і навіть їздила до Лянцендорфу з передачею, а їй сказали, що мене там уже нема.

Бо дійсно по трьох тижнях побуту нас перевезли назад до Відня до Розауерлєнде Касерне. Я знов опинився у великій камері і тому, що не було для мене причі, то я на ніч лягав на столі. За кілька днів мене повели пішки по Набережній над каналом до будинку ґестапо на допит. Була провесна, і хоч мої руки були оковані, та прохід був приємний. На мене крадькома глипали прохожі — а я весь час побоювався, щоб між ними не було моєї сестри, яка дуже близько тут жила на Таборштрасе і часто ходила тою набережною.

Мій слідчий був досить молодий, добре збудований ґестапівець. Я почав свою історію, яку я подав у Бреґенці, але він зразу зареаґував, щоб я йому не оповідав жадних байок, бо я не є жадний студент, а большевицький шпигун. Я заперечив і за це він кілька разів мене потягнув нагайкою. Я дальше заперечував. Тоді прийшла справа особи, що сконтактувала мене з Веберами. Я твердив, що то була Розалія Бодак, за що він знов почав частувати мене нагайкою. Він сказав,що її ім'я є Ліда і що вона є співачка. Я побачив, що Вебери "сиплять". Я дальше твердив, що я знаю тільки Розалію. Дальше він намагався видобути від мене імена людей, яких я знаю у Відні. Я сказав, що щойно приїхав до Відня і крім Розалії, нікого не знаю. На закінчення допиту він сказав мені, що як шпигуна мене і так розстріляють, але перед тим мене пустять через таку машину, що я все скажу.

Під вечір мене відвели до тюрми. Мій настрій був поганий — положення виглядало безнадійно. Хоча в мене нічого не знайшли, але те, що знайшли у моїх співтоваришів, ставило нас усіх під оскарження у шпигунстві, що в той час, принаймні в мойому розумінню, було однозначне з карою смерти. Дуже болючим був теж для мене факт, що мене оскаржено в шпигунстві на користь большевиків — саме тих ворогів, проти яких була спрямована наша боротьба. Дальше було ясно, що Вебери "співають" і зізнають не так, як ми договорювалися, але говорять правду.