Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Запанувала тиша. Олесю здалося, що в тій тиші плакала вже Рута, але в густих сутінках він не міг побачити її сліз.

– То що там з тобою сталося, Настечко? – нарешті розвівши багаття й настромивши на рогатину дві великі рибини, якомога ласкавіше запитала Рутенія.

Дівчинка відповіла не зразу. Вона довго дивилася на вогонь і нарешті заговорила:

– У нас в селі є хлопець… Він такий… Кожна б хотіла, щоб він її додому з вечорниць проводжав. Ми через нього навіть билися якось. Але він уподобав мене. Довго за мною ходив, я уже чекала сватів, але він все не присилав. А потім у вдови на досвітках він мене умовив… казав, що все одно посватає, тільки потім… – і вона знову розридалася.

– Не прислав?

– Прислав. Тільки не до мене, а до Хвеськи-багачки! А я, як про дитя дізналася, сама не своя ходила. Йому розказати все не наважувалася, а як розказала, він відмовив, що то не його, що десь на стороні нагуляла… А я ж окрім нього ні з ким, Матір Божа все видить! Я ж його любила, запроданця…

Олесь і Рута обійняли дівча за плечі, заспокоюючи. А вона від того жалю ще більше пустилася в сльози й уже не намагалася їх зупинити.

– Сім'я в мене порядна, чесна, за законами людським й божими живе. Батько якби взнав, то убив би на місці. Я все приховувала, хустками підв'язувала, казала, що поперек болить. А це – сестриця в бані мене підгледіла. Сказала, що все татові й мамці розкаже. А як розкаже, не жити мені, ой не жити…

– Та хіба рідні уб'ють?

– Як не вб'ють, то зі світу зживуть, із дому виженуть. А я з сорому помру. То й топитися хотіла, щоб цього сорому не знати!

– Ох, дівча, – зітхнула Рута. – Кохатися не соромно, соромно від свого дитя відмовлятися! Не ти мала перед громадою червоніти, а голубочок твій сизокрилий. Дістати б мені його, я би йому показала, де на світі справедливість!

– Відьмо, тобі лише б над чоловіком познущатися та чари свої темні на ньому випробувати! – жартома сказав Олесь, про всяк випадок відсуваючись трохи вбік.

– Так ти справді відьма?

– Можна сказати й так.

– Зведи моє дитя! Заклинаю, поможи! – вчепилася в Рутину руку Настуня.

– Ні, навіть не проси, – відрізала Рута холодним голосом, відсахуючись. – Народити поможу, а зводити не буду.

Надія, що так миттєво загорілася в очах Настуні, так само миттєво й загасла.

– То куди ж мені… Одній із дитиною в світі… Я із села ніколи далі Козельця не виїздила.

– Любесенькі мої! – плеснув руками Олесь. – Чи ж це не фортуна наша? Ти ж можеш бути моєю малжонкою!

Дівча насторожилося, але юнчине серце йокнуло від такої щасливої несподіванки.

– Не справжньою дружиною, мала, – поклала руку їй на плече Рута. – Лише видавати себе за його дружину перед дядьком, щоб той дав гроші. Узагалі, раджу тобі не вірити цьому пройдисвіту, щоб потім знову не довелося топитися.

Олесь здивовано підняв брови.

– Ач, як багато ти про мене знаєш! А може, я насправді закохався, як тільки її побачив? Гляди, очі, мов терен, личко біленьке, брови, як дві стрічечки! Ніби навмисно для мене Господь таку красу на світ породив!