Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Весна наливала світ новими фарбами. Сніг у лісі вже посходив, і лише де-не-де в затінку ще лишилися кавалки брудного, колись білого сніжку. Зима цього року була малосніжна, трава стирчала сухим биллям, щедро вкрита торішньою хвоєю й сухим пожухлим листям, і лиш подекуди майоріли сині проліски й інші першоцвіти. На цьому боці річки, у вологій низовині, не горіло. Дерева тут стояли поодаль, полум'я не змогло перестрибнути з гілки на гілку, лише обсмалило місток, який, на щастя, наполовину був затоплений весняною повінню.

Олесь сидів на березі, закутавшись у підбитий хутром жупан. Його довге волосся було розтріпане й розсипане по плечах, а під очима виднілися синці від недоспаної ночі. Юнак із жалем дивився на протилежний бік річки, де підсвічені вранішнім сонцем височіли обвуглені чорні дерева, і де ще не скоро з'явиться життя. Але сумував він зовсім не за лісовою зеленню чи пухнастими білками. Там, за стіною лісу, згоріли і його садиба, і цілий хутір з фільварком. Його батьківський спадок. Селяни так і не встигли зупинити лісову пожежу, що розгоралася просто за їхніми вікнами. Він знав, що це був зумисний підпал.

Так, йому було шкода. До сліз шкода свого хутору, у якому він виріс, і який приносив хай невеликий, але постійний дохід. Менше переймався за холопів. Але чи турбує чуже горе, коли у самого в торбі пусто? Та й торби ніякої немає, так, чоботи та жупан… Навіть шапки на голові не було, не те що сережки в вусі.

За такими думками він і задрімав, розкинувшись просто на піску під невеликим, порослим травою, пагорбом. Прокинувся лише відчувши легкий удар, ніби хтось стусонув його ногою з лівого боку. Протерши руками очі, Олесь поглянув угору, де, ледь затуляючи сонце, стояла дівчина.

– Паничу, я ж попередила: щоб я тебе більше не бачила й духу твого не чула!

Той стрепенувся, зі сну нічого не розуміючи. Він із острахом поглянув на простоволосу дівчину в накинутій поверх сорочки ряднині, що пробудила його з такого солодкого й жаданого забуття. Ач, знайомий голос! Її тут лише й бракувало!

– То чого ти знову мозолиш мені очі? Ти що, ховаєшся, допоки там догорає твій маєток разом із хутором?

– А може… це ти..? Це ти пустила червоного півня, відьмо? – одразу перейшов в наступ Олесь, зводячись на ноги й відступаючи від Рути на кілька кроків.

– Паничу, ти зовсім розум розгубив, поки з поля бою тікав? Ті, хто це зробили, спалили твій маєток, мою жалюгідну хибарку, увесь хутір і півлісу на додачу! Шукай когось іншого, аби звинуватити…

– Я… було подумав, що ти з ними за одно! – вигукнув він, але раптом осікся й замовк.

Опустивши очі долі, Олесь важко перевів дихання, нібито розмірковуючи, і за мить продовжив.

Проте говорив він уже зовсім інакше. Смиренно, розмірено, ніби вивіряючи кожне слово. У його голосі зазвучали нечувані Рутою раніше відтінки.

– Вони мене навіть не ненавидять. Я для них просто ніхто. Виродок. Це така забавка, щоби посміятися наді мною.

– Хто?

– Мої брат і сестра. Вони спалили маєток, убили челядинців, залякали мене, просто щоб довести, що я нікчема.

– А ти нікчема? – серйозно запитала Рута.