Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням
- Автор: Довгопол Наталия
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Стрельбицький
- ISBN: 9781387721139
- Жанр: Любовно-фантастические романы
Электронная книга - «Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням». Краткое содержание книги:
А Рута згадувала. Вона згадала маленького хлопчика, що з люттю кричав: «Бий сильніше! Іще, іще сильніше бий!»
Скільки років він жив поруч неї, скільки разів вона зустрічала його на хуторі коло церкви, скільки разів могла помститися… А він же навіть не пам'ятав про неї! І от, нарешті, він тут, у неї в руках…
Рута поклала свої долоні на очі хлопця. На світі була лиш одна людина, яку вона ненавиділа більше за цього недорікуватого підсліпкуватого паненяти… Єдина лиш мить, єдине зусилля, і він осліпне назавжди! І тоді вона нагадає йому про маленьку ледь живу втікачку, що мешкала поряд всі ці роки, і тоді… Але Рута не змогла. Вона згадала інше – старого волхва Ждана, вчителя, що врятував її у цьому самому лісі, поселив її в цьому домі, і якому вона дала обітницю ніколи не використовувати свій дар на зло. Рута до болю заплющила очі й напружила все тіло, силкуючись відігнати від себе всеохоплюючу лють.
– Хай буде так! – вирвалось у неї.
Віднявши руки, вона гидливо ними тряхнула, прямуючи до миски з водою.
– Завтра прийдеш за ліками, – кинула вона, умиваючись.
– Я пришлю за ними людину.
– Якщо ти завтра не прийдеш за ліками сам, то я нічим тобі не зможу допомогти, – мов відрізала Рутенія, нарешті звертаючи на юнака повний ненависті погляд.
Її трусило зсередини. Вона так і не змогла. Дуже хотіла, але не змогла. Перед її очима став той день, коли сивий дідуган у полотняному дранті знайшов її біля жертовника бога Велеса, скалічену й хвору на гарячку. Він узяв її на руки й відніс у свою хатину, нічого не питаючи, нічого не пояснюючи. Старий відпоював її гарячими травами, щедро годуючи простим лісовим харчем і читаючи замовляння. Лише за місяць, коли дівчина нарешті почувалася зовсім здоровою, Ждан уперше заговорив до неї.
– Маєш куди йти, дитя?
Рута лиш захитала головою.
– То лишайся.
– Але ти служиш поганським богам, а я православна…
– Під єдиним сонцем ходимо, – відповів дідуган. – Вось тілько мусиш мені пообіцяти, що більше ніколи навмисно не вчиниш зле людям.
– Обіцяю! – гаряче відповіла Рута, згадуючи слова отця Никодима. – Але… звідки ви знаєте, що я чинила зле?
Дідусь ледь посміхнувся в свою сиву бороду. Ніколи раніше їй не доводилося бачити його усміхненим.
– Хіба що… якщо спрагнеш врятувати людину, яку любиш більше за себе, – ніби не чуючи питання дівчини продовжив він.
Рута тоді лише посміхнулася у відповідь. У свої тринадцять вона вже й забула, як це – любити.
– Як твої очі, паничу? – не підводячись, сказала Рута, коли наступного дня двері в її хижу заскрипіли.
Дівчина лежала на лаві горілиць із заплющеними очима. Її залатана квітчаста спідниця обтирала подолом долівку, а на плечі був накинутий оторочений лисячим хутром габач[8].
– Ти мені ще не дала ліків, велівши прийти сьогодні, забула? – огризнувся він, задираючи підборіддя, але тримаючись від господині на віддалі.
– Я зцілила твої очі ще вчора, – насмішкувато відповіла Рута, блиснувши білими зубами та нарешті підводячись. – А сьогодні я приготувала ще дещо.
Тепер Олесь і справді бачив краще, тож міг розгледіти густе ластовиння на її кирпатому носі, круглі щоки й гордо закопилені губи. Він пристрасно бажав зцілення, але не хотів, не смів навіть перед собою зізнатися, що це чудо зробила не хто інша, а вона – жебрачка, відлюдниця, що забагато про себе думає… Олесь волів би ліпше віддати її під суд за відьомство, лиш би не терпіти зверхнього погляду її маленьких, але таких пронизливих каро-зелених очей, лиш би не відчувати цього приниження, лиш би вона скоріше зникла з його життя…
Та поки шляхтич розглядав руде обличчя Рути й мучився від нав'язливих думок, дівчина підійшла до Варвари, що знову супроводжувала хлопця, і дала їй клунок.
– Тут корінь валеріани й дика м'ята. Заварюй йому міцний настій та давай щовечора випивати по кухлю. Бо якийсь він у тебе тіпаний. А це – морквяний сік з олією, – дістала з-під столу глек вона. – Щоби зір, коли зовсім повернеться, ясніший був. Пити потроху щодня. Як скінчиться цей глек – приходь іще чи пришли до мене кого-небудь. Але зроби так, щоби я твого панича більше не бачила.
– Я і твій панич! – стрімко ткнув у неї пальцем Олесь, не знаючи більше, що сказати від обурення.
– Та невже? – звела брови дівчина. – Лишай гроші на столі й можеш повертатися додому. Теж мені, нобілет[9]. І щоб я твого духу на своєму подвір'ї не чула! – змією просипіла наостанок вона.
Їхні погляди зустрілися. Якусь мить вони з ненавистю дивилися одне на одного. Першим не витримав Олесь, кліпнувши й відвівши погляд, нібито протираючи втомлені очі.
8
Габач – чоловічий плащ із грубого білого сукна.
9
Нобілет – шляхтич.