Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням
- Автор: Довгопол Наталия
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Стрельбицький
- ISBN: 9781387721139
- Жанр: Любовно-фантастические романы
Электронная книга - «Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням». Краткое содержание книги:
– Вони вбили стару Варвару, уявляєш, – не зважаючи на зауваження Рути, продовжував Олесь.
Його голос робився дедалі жаліснішим, тремтів і зривався на високі ноти. Де й поділася та нещодавня панська зверхність.
– Убили, – продовжував він, важко опускаючись на землю й обіймаючи голову руками, – у мене на очах. А вона ж нас усіх трьох виростила!.. Ці прочвари[10] примусили дивитися, як знущаються над моїми слугами, як горять мої картини та наша сімейна бібліотека… Вони ніколи не любили книжок, я ж прочитав її всю!
– Господи… – Рута опустилася на землю поруч із хлопцем. – Схоже, що нікчема зовсім не ти…
– Це несправедливо! – у його по-дитячому наївних сірих очах забриніли сльози.
– Якби в світі все було справедливо, то ти б вже давно був сліпим. А я мертвою, – похмуро додала вона.
– Утім, – продовжила Рута за мить, відкидаючи за спину сплутане волосся, – плата нас завжди наспіє…
– Я помщуся їм за все! – жваво знявся на ноги Олесь. – Я…
– Цить! – Рута стрімко потягнула хлопця за руку, що той аж не втримав рівноваги й упав на примерзлий пісок.
– Гляди, ліс прочісують. Тебе, голубчику, шукають? А що, як зара' видам тебе? Яку нагороду від них отримаю?
– Канчуків із десяток. А мене вб'ють. Бач, он моя люба сестра, Сусанночка. А то мій старший брат, Юрась.
За кущами верболозу замайоріли постаті вершників.
Сусанна очолювала невеликий загін. Попри те, що вона була вдягнена в чоловічий костюм, її струнка висока постать чітко відрізнялася від інших. Жести, постава, високо піднята голова – усе в ній свідчило про силу й упевненість. Рута її майже ніколи не бачила, бо Сусанна рано вийшла заміж, і з того часу пережила вже двох чоловіків, бо – як пліткують – ніхто не міг витримати її владну натуру.
Рута притягнула Олеся ближче до землі, і вони вже лежали зовсім поруч на піщаному березі, крадькома спостерігаючи за людьми поодаль. Олесь відчував її гаряче дихання й холодну руку на своєму зап'ясті.
– Юрась… – просипіла Рута, по-кошачому примруживши очі.
Її серце забилося швидше. Але цього Олесь відчути не міг.
В ар'єргарді загону неспішно їхав Юрась, найстарший з трьох Чернецьких. Білявий, як і всі троє, із блідою шкірою й світлими очима. На противагу худорлявому Олесю, старший брат мав широкі плечі й статуру античного бога. Його обличчя було розслаблене, він посміхався як мисливець, який вже знає, що його звір загнаний і тікати йому нікуди, а отже нікуди й поспішати.
– Так, Юрась. Тут він буває рідко, але бач, приїхав заради мене аж з Мадярщини…
– То Юрась тут… Не думала, що він наважиться з'явитися вдома після нашої останньої з ним зустрічі. Усією душею… – прошепотіла Рута, обриваючи слова, зовсім забувши про нещодавній гнів на Олеся.
– О, то ви добре знайомі, – повеселішав той, підморгуючи. – Що ж лихого цей гаспид тобі зробив?
– Відібрав у мене… – Рута запнулася. – Відібрав у мене дорогу людину, – холодно закінчила вона.
– Невже в такої страхолюдини, як ти, був любасик?
Рута відсахнула долоню, якою досі тримала руку Олеся біля землі. Наступної миті відунка змірила хлопця таким поглядом, ніби він був мурешем, на якого вона не наступала лише тому, що їй було не по дорозі. Але все ж відповіла. Тихо й спокійно.
– Він винен у смерті дорогої мені людини.
– Того волхва, твого вчителя? – допитувався юнак, намагаючись вгадати.
– Що тобі до того?
Олесь замовк. Він уважно вдивився в обличчя Рути, яке досі було в якомусь сажні він його власного, і так само тихо й розмірено, уже без колишнього надриву, прошепотів:
– То, певно, тобі кортить помститися. Б'юсь об заклад, ти би все віддала за таку можливість!
Помста… Це слово наразі звучало як ніколи солодко. Нехай вона й пообіцяла й Жданові, і собі… Байдуже! Хіба ж вона не думала відплатити раніше? Хіба б сама, мов та хортиця, не винюхала б слід? Після такого, вона б сама знайшла Юрася, хоч в самому пеклі! Нехай вона не зробила цього раніше…
Але раніше в неї принаймні лишався дім. Була зачіпка, за яку Рута трималася, мов за останню соломинку, що пов'язувала її зі світом. Були мешканці хутора, що приходили до неї за ліками й приносили їй їжу та одяг. А тепер що з того обіцяння, якщо навколо жодної привітної душі, а цей вражий син продовжує палити села, мордувати людей і, напевно… Вона сама не закінчила свою думку. Лише закусила ніготь. Нервово клацнули зуби.
Мордувати людей… Що їй було до людей? Люди її поважали. Боялись. Та чи коли-небудь любили?
– А то, часом, не оберіг твого дідугана, що Юрко носить на шиї й ніколи не знімає? – раптом заговорив Олесь.
10
Прочвара – виродок.