Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Дівчина співала собі крізь ніс, її губи ледь ворушилися, а пухлі пальці моторно відбирали гарну квасолю від зіпсутої. Вона вся була повненька. Не огрядна й неповоротка, як відгодована індичка, а радше округла, неначе молодиця, що чекає на першня. Усе обличчя дівчини, шию, руки і навіть пальці плямами вкривали руді веснянки. Навіть коса, що виглядала з-під білої хустки, була руда, мов пожухле листя.

Стукіт у двері примусив здригнутися від несподіванки, вириваючи дівчину з її глибокої задуми. Не чекаючи дозволу, двері відчинилися. Грюкнула клямка, і в хату зайшла стара бабуся та по-чудернацькому вбраний юнак.

Дівчина підвелася й довго та сторожко дивилася на прибулих.

– Доброго здоро… – почала було стара.

Але господиня хати на неї й не поглянула, перебиваючи:

– Паничу? – підняла тонкі брови вона. – І з якого ж лиха ти до мене прийшов? Що ж це за честь така мені сьогодні випала?

– Ти ж ворожка, от і відгадай, – зневажливо кинув він, зиркаючи на дівчину з-під лоба й свого крислатого капелюха.

– О ні, я не ворожка, – криво усміхнулася вона й розвела руками. – Я відьма! Тому, якщо ти вже прийшов до мене, паничу, будь чемним і давай відповіді на запитання, які я тобі ставлю.

Її суворий впевнений голос примусив незваних гостей сторожко перезирнутися. Навіть пан Чернецький із усією своєю бравадою закляк від здивування.

Очі дівчини також не віщували нічого доброго. Вони дивилися, немов крізь парубка, і від цього погляду його спина покрилася сиротами.

– То що, пане Олесю, чи будеш мені відповідати, чи й далі загадки мені загадувати?

– У мене, добродійко, е-е…

– Рутеніє, – поспішно підказала стара Варвара.

– Так, Рутеніє… є до тебе справа, – зібравши всю волю в кулак і примусивши себе справді бути чемним, відповів Олесь. – Я… сліпну. Із кожним днем я бачу все гірше, очі нібито затягує білою пеленою, – випалив він.

Та, що назвалася відьмою, підійшла ближче й зазирнула Олесю в вічі. Так глибоко зазирнула, що йому здалося, ніби вона побачила навіть ті куточки його душі, які він сам від себе приховував. Але він витримав погляд, не відвівши очей. Вона посміхнулася. Він видихнув з полегшенням.

– Очі затягує більмами. Рік-два і зовсім побіліють, – буденно сказала Рута, обтираючи руки ганчіркою.

– Але ж можна якось зарадити, голубко, дорогесенька! – ледь не кинулася на шию дівчині стара.

– Діло нехитре, – знизала плечима Рута. – Вийди, бабусю, лиши нас.

Варвара ще трохи покрутилася в порозі, супонячи спідницю, але потрапивши під гострий погляд відьминих очей, одразу зачинила за собою двері, згинаючись у поклонах.

– Усадовись! – веліла Рута, і Олесь покірно сів на лаву, попередньо змахнувши з неї крихти хліба.

Якби він лише знав, що тієї миті відбувалося в серці Рути, він би одразу накивав п'ятами, більше ніколи не повертаючись в це прокляте місце.