Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

– От, паночку, ти й жебраєш! – кпинила над ним Рута, пускаючи веселі бісики своїми каро-зеленими очима.

– Ай, відчепися, стерво! – закинув він, впиваючись зубами в яблуко. – Ти ж, наче, відьма. Могла б і начаклувати якоїсь свіжини чи холодцю з хроном!

– Я тобі скільки разів казала – я можу лише лікувати!

– Тобто тобі не до снаги перетворити мене на ящірку?

– Але мені до снаги скинути тебе з човна, як будеш багато базікати! А візьми покеруй-но, твоя черга веслувати, розніжене паненя! – ткнула його веслом Рута.

Та Олесь не помітив того весла, він вдивлявся в річкове плесо перед собою. Весло боляче вдарило його по плечу, що він аж випустив із рук недоїдене яблуко.

– Заспокойся, пришелепкувата! – ледь не викрикнув він. – Гляди, там хтось у воді! То що, русалка?..

Весло лишилося в Рутиних руках, і вона скерувала човен до того місця, куди вказував Олесь.

– Подарувала тобі зір на свою голову! Ти тепер краще за мене бачиш! – незлостиво просипіла вона, вдивляючись у постать, що з мілководдя повагом рухалася на середину Десни.

Човен наближався все ближче, і в постаті вже можна було розгледіти дівчину, що в самій лише спідній сорочці заходила в воду. Дві тугих брунатних коси вже маяли за стрімкою течією.

– Холодно ще купатися, – помітив Олесь, і лише при одній думці про купання в цю пору його шкіра покрилася сиротами. – Певно, це таки русалка. Тоді нам треба плисти подалі звідси.

– Або причинна[13].

– О, тоді треба плисти ще далі!

Але човен, скеровуваний Рутою, вже наближався до дівчини.

Сонце йшло на захід. Воно пускало з-за хмар останні промені, що ніби прорізали небосхил і розмальовували все в рожево-пурпурове. У такому світлі дівчина видавалася ще таємничішою, і ще прекраснішою.

– Панночка не змерзла? – звернулася до дівчини Рута, підпливаючи дуже близько.

Дівчина, що уже по груди стояла в воді, підвела на Руту своє красиве личко.

Це було дівча років п'ятнадцяти. Її очі були заплакані, а все тіло здригалося від холоду.

– Пливіть собі! Яке вам до мене діло?

– Справді, відьмо, немає нам до неї жодної справи! Ну, хіба що, буде утоплена ночами снитися, але ти й так вві сні кричиш, тобі не звикати! – швидко заговорив Олесь. – Пливімо звідси, і хай топиться собі на здоров'я!

Дівчина зупинилася. Вона чекала жалю чи осудження, але така байдужість до її горя здивувала.

– Ти, паничу, безсердечний, як той камінь. Треба спершу запитати, чим ми їй можемо допомогти! Можливо, її слід завезти на глибину, щоб так довго в холодній воді не стояла, не мучилася задарма.