Тягар пристрастей людських

— Я й не знала, що ви вмієте малювати, — сказала вона.

— Я два роки вивчав живопис у Парижі.

— Я показала малюнок, який ви залишили тут учора ввечері, нашій завідувачці, їй аж подих перехопило. Це я там намальована?

— Ви.

Коли Мілдред пішла за чаєм, до Філіпа підійшла інша дівчина.

— Я бачила картинку, на якій ви намалювали міс Роджерс. Дуже схоже, — похвалила вона.

Так Кері вперше почув прізвище Мілдред і звернувся до дівчини, попросивши рахунок.

— Бачу, ви знаєте, як мене звуть, — мовила вона підійшовши.

— Ваша подруга сказала мені, коли говорила про малюнок.

— Вона хоче, щоб ви її теж намалювали. Не робіть цього. Зробите раз, і доведеться робити постійно, всі хотітимуть, аби ви їх намалювали. — Потім вона без паузи додала з якоюсь дивною непослідовністю: — А де ваш молодший друг, із яким ви ходили сюди? Він що, кудись поїхав?

— Дивно, що ви його запам’ятали, — озвався Філіп.

— Він привабливий юнак.

Кері відчув, як усередині заворушилося якесь химерне почуття, назви якого він не знав. Дансфорд мав гарні кучері, рум’яне обличчя й чарівну усмішку. Філіп позаздрив його принадам.

— Ох, мій друг закохався, — пояснив він, уривчасто засміявшись.

Кульгаючи додому, Кері подумки повторював кожне слово розмови. Тепер дівчина поводилася з ним досить привітно. Якщо випаде нагода, він запропонує їй намалювати кращий портрет; він був упевнений, що Мілдред не відмовиться. У неї було цікаве обличчя, з гарненьким профілем, і навіть зеленуватий відтінок дивним чином надихав юнака. Він замислився, який це колір, і на думку одразу спав гороховий суп, однак Філіп розгнівано відігнав цю ідею і уявив бутон чайної троянди. Якщо розкрити його до того, як він розквітне, відтінок буде точнісінько таким. Кері більше не відчував до дівчини неприязні.

— А вона нічогенька, — пробурмотів він собі під ніс.

Нерозумно було ображатися на неї; безсумнівно, він сам винен; вона не хотіла поводитися грубо — варто вже звикнути, що спершу він справляє на людей неприємне враження. Філіпу лестив успіх його малюнка; тепер, дізнавшись про його невеличкий талант, Мілдред дивилася на нього зацікавленіше. Наступного дня Кері не міг знайти собі місця. Він хотів навіть пообідати в кафе, але там неодмінно було багато людей, і дівчині не вдалося б із ним поговорити. Філіп уже давно припинив пити чай із Дансфордом і рівно о пів на п’яту, десять раз подивившись на годинник, зайшов у кафе.

Мілдред сиділа до нього спиною. Вона розмовляла з німцем, якого Філіп раніше бачив тут щодня, поки два тижні тому той не зник і до сьогодні не показувався. Дівчина засміялася у відповідь на якусь його фразу. Кері подумав, що сміх у неї вульгарний, і його аж пересмикнуло. Він покликав Мілдред, але вона не звернула уваги. Тоді він погукав її ще раз, а потім, розлютившись (він був не надто терплячим), гупнув ціпком по столу. Офіціантка з похмурим виглядом підійшла до нього.

— Як справи? — поцікавився він.

— Схоже, ви неабияк поспішаєте.