Січеславщина (квадрологія)

— Дайте мені спокій! Ви забуваєте, що я не просто хворий, а начальник контррозвідки... і я вас можу... я...

Він гістерично затіпався всім тілом. Сестра злякано вискочила з кімнати. А Оксана кинулась тепер його заспокоювати. Поклала його голову на подушку і взяла гладити; рукою шорстке волосся. Потроху він став стишуватись, дедалі рідше скидався в якомусь чи то риданні, чи то стогоні. А потім і зовсім заспокоївся, дивився на Оксану закоханим поглядом... Далі Той погляд пішов якось углиб, усередину, а він говорив — марив:

— О, як чудово панночка Оксана грає! Це що? Соната

Бетговена чи Шопена?

— Грай, моя люба, грай! Як мені набридли війни, бої, поневіряння... Я стужився за родинним затишком... Грай-грай...

Оксана гладила його голову, а він говорив:

— Ми поїдемо в Карпати... там ніхто нам на перешкоді не стане... Тільки музика... та кічера в млі... та маржинка гуцульська...

Нарешті він замовк, либонь, заснув. Оксана поглянула на нього востаннє і навшпиньки вийшла з кімнати, Назустріч їй ішов швидкою ходою лікар із сестрою. Оксана сказала, що вже заспокоївся...

Іван відвіз ЇЇ назад. Довірливо дивився їй увічі, наче хотів в тих очах вичитати правду про стан улюбленого начальника. Але Оксана нічого не могла сказати, особливо втішного.

А наступної ночі поручник Василик, начальник котр-розвідки Січеславського республіканського коша, помер, його ховали разом з іншими поляглими в бою „українцями". Ховали на Севастопільському цвинтарі.

День був ясний, хоч і морозний. З гори, від собору, було видно лівобережжя, що було в руках у ворога. Широкий, але замерзлий Дніпро не захищав „українців" у щойно здобутому місті. І кожне з тривогою позирало в імлисту далечінь, де вигиналась крижана стрічка Самари...

Довга низка трун, а на них жовтоблакитні стрічки з написами, холодні вінки з соснового віття. Багато народу. Військові, вишикувані в почесну варту. Військова оркестра сумно розмірює ходу процесії, безмовними голосами плаче.

Коли процесія спинялась, починали .густи попи в золотих ризах, що сяяли проти холодного сонця...

Біля однієї з трун стояла Оксана — недійшла наречена загиблого героя-поручника, а в шерезі військових, геть далі від неї — Василь Роговенко. Але ні одно з них не думіало, що перебувають так близько одно від одяого. Доля й цим разом не звела їх докупи.

Постріли в небо, білі димки, як здмухнуті бульбашки кульбаби. І мерзле груддя загуркотіло в яму, в велику братську могилу, де вже не було, як співали попи, ні печалі, ані зідхання...

Але Василь Ротовенко й Іван Овечка полегшено зідхнули, коли довідались, що серед похованих був і їхній ворог — начальник контррозвідки поручник Василик.

Виходило, що особисті інтереси не завжди збігаються з інтересами громади, нації й держави...

Події мчались, як дикі коні в широких степах України. Криваві, божевільні, навислі хмарами над незалежністю країни. А диригенти з півночі казали, що то не вони, а сам народ України повстає проти своїх клясових гнобителів.