Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
... Ой же й заграли тоді скоростріли, забумкали дружно з трьох боків' гармати, задзвонили підковами по мост'инцях козацькії коні. І брудними потоками вниз, до вокзалу й Дніпрового мосту, потекли юрби махнівців.
Зачепиться десь брудний згусток такого потоку за ріг будинка чи за тумбу — і полетять звідти назустріч наступаючим козакам ручні гранати, висипаючи з брязкотом шиби на хідник, закрутиться кілька „бандитів", підстрелених з-за другого рогу козацькими кулями, простягнуться вздовж чи впоперек хідника, а решта знов тікає далі. І щораз дужче стискала махнівців вогненна підкова, зганяла до останнього пункту порятунку — до мосту. Вимітали козаки сміття з свого міста...
...Дружно наступали Горобцеві „хлопці", а серед них і Василь Роїговенко та Йван Овечка. Не образився дядько Йван на „українську владу", що добрих синців понаставляла йому попід очима та шомполами „почухала" спину.
— „Поручник Василик — ще не вся Україна", — ска' зав Василеві, як вони, увесь час тримаючись поблизу Коша, вирішили приєднатись в останній момент до нього, щоб узяти участь у бою. — А після бою, як, Бог дасть, живі будемо, побачимо... Може, й дамо драла знову...
Про те, що вони повернулись, знав тільки Марко Дашкевич, навіть отаманові Горобцеві ие показались на очі. Були в жовтих дублянках, як усі, загубились у людській гущі, що ЇЇ вся передсмертно-напружена увага була скерована в бік зовнішнього ворога. Та рядові козаки й не знали, де ці два козаки поділись були, може, їх штаб посилав кудись із якимсь дорученням. А заарештування ж Овечки було таємне, і який тоді „більшовицький агент" утік з-під арешту, не всякому було ясно.
І котились тепер махнівці та більшовики під їхніми кулями під укіс залізничного насипу. Іван Овечка орудував „максимом", строчив скорострілом, як узори вишивав, припавши до злежнів: поведе в один бік — стають стовбула вороги, поведе в другий — лягають трупом.
— Дядьку Йване, отуди сипніть! — гарячим шепотом шепче Василь, пасучи молодими бачучішими очима ворожі перескоки в ранковому морозному Тумані.
І дядько Йван сипав.
— І ще он туди... Бачите — перебігають...
І хоч дядько Іван не дуже добре бачив, але сипав. Мовчки, зосереджено. А Василь ще й із своєї Гвинтівочки вибирав поодиноких, найсміливіших, що вибігали найдалі наперед. Клац закривкою — і вогонь. Та ще й майже без жадного хука. Горів вогнем святої боротьби за Україну, віками гноблену неньку дорогу. „Коли б у бою не плакав"... О, ні! Він тепер уже не заплаче! Не затремтить так, як було торік у лісі, коли вони вперше „лякали" гетьманську варту. За ним же був уже подвиг під мостом на Вовчій...
І Марко Дашкевич був незгірший. Марко мав свій скоростріл, сунув його з другого боку залізничного насипу. Косив ворогів України, як лихий осот чи будяччя на полі. Хоч той бур'ян і виріс з українського чорнозему, усі тії юрби махнівців-селян, але він глушив молоді вруна відродження народу, і його треба було виполювати жорстокою рукою. І Марко косив-полов несхибно, завзято...
... А на привокзальному майдані, там,, де стояли самітною купкою холодні кістяки .квітів-канн, де німував, роззявивши здивовано пащу-браму, вокзал, відбувся справжній козацький герць. То отаман Кривошлик зустрівся сам-на-сам... Із ким би ви думали? Чи не з самим „батьком Махном"? О, ні! Махно в .цей час десь на лівому березі Дніпра, на Пост-Амурі, стріляв власноручно своїх вояків, завертаючи їх назад у бій на мосту... Крив матом — і палив обіруч з двох пістолів, у перелякані очі пойнятих смертельною панікою селюків... Так із ким же тоді стявся наш славний .лицар, новітній козак-запорожець отаман Кривошлик? То був Щусь, махнівський „начштабу", незгірший за супротивника козарлюга, довготелесий „кубанець" ( тут автор помиляється, Щусь родом з Покровського району, просто одягнений у кубанську козачу форму. І вбитий він був не в цьому бою.) у черкесці й сивій смушевій кубанці набакир. На доброму гнідому куркульському коні. А Кривошлик на своєму сірому в яблуках...
— Не стріляти! — полетів наказ до „хлопців" від отамана. — Хай заговорять козацькі шаблі... Скорострілом: і дурень зуміє...
І „хлопці" поставали понад парканами та будинками, мовчазними лавами на лицарський герць із тривогою в серці дивились. А ну ж як отаман не встоїть? Хіба довго до лиха? Схибить зненацька рука, похитнеться фатально в сідлі козацькеє тіло — і полетить із пліч буйна отаманова голова... І пропаде батько ні за цапову душу... Тож, може б, краще без цього дурного герцю? Та наказ є наказ — і „хлопці" стримали бойове завзяття, поставали й диви-. лись...