Січеславщина (квадрологія)

— Ловко співає, — сказав дядько Йван, затягуючись цигаркою. — Тільки чи не рано заходивсь вихвалятись. Бо он — чуєш? — Махно ще бухкає з того боку...

Василь згадав Марка, подумав, що він би похвалив таке складання пісень про сучасні події. Щоб, мовляв, і тепер було так, як за Хмельниччини, коли стихійно виникали пісні про Нечая, про Морозенка, про самого Хмеля. Але сам він (Василь би то) не дуже вірив у силу такої пісенної пропаганди. Власне, він уважав, що самих пісень не досить, якщо навіть наслідувати той історичний приклад. Бо тоді ж не тільки співали про героїв, а й боролися проти панів-ляхів, проти жидів-рандарів, проти ксьондзів, тобто тоді була й соціяльна боротьба за права народу. Тож і тепер би треба до пісень про національну боротьбу додати хоч би, наприклад, закон про передачу землі тим, що на ній працюють, тобто селянам, як також і дещо інше.

Потім вони прочитали оповіщення про те, що в Покровській церкві відбудеться молебінь з подякою Богові за перемогу.

Але Василь цим не зацікавився. При чому тут Бог, коли перемогу куплено такою дорогою ціною — кров'ю найкращих синів України, таких чистих ідеалістів., як Марко Даш-кевич?

Оксана потерпала, сподіваючись, що по здобутті міста поручник Василик обов'язково до неї прийде. Він же сказав їй на прощання: „Що б не сталось, я вас не забуду"... У серці їй ще живим докором стояла смерть матроса Сивака, ще вихрувала буря пережитого, і не було в ньому місця для поручника, малої жалюгідної комашки. Але як його, переможця, тепер віднадити? Для нього ж це буде продовження того, що тільки в зовнішніх подіях перервалось, а в серці, мабуть, ні!

Але зайшов вечір, минула ніч і ще один день, а поручника не було.

— „А може, його вбито," — подумала і впіймала себе на думці, що це був би найкращий вихід із становища.

А як Агрипина Антонівна і собі якось згадала його, мовляв, „що за знак? де ж той поручник, що не заходить до нас?" — Оксана вибухла нервово: досить уже їй тих „бандитів" (про Василя мова), „матросів" (Сивак), „поручників"! Вона хоче тепер тільки спокою...

Мати тільки поглянула на дочку з німим докором: нервуванням, мовляв, нічого не вдієш, а яке їхнє становище? Дядина ж свариться день-у-день, каже, що через них утратила сина, живосилом випихає з хати. Сама вона може вмерти не сьогодні — завтра, у серце ж часом так шпигає, а що з нею без доброї опори під цю завирюху буде? Та ще хоч би дядько був такий як слід, а то ж у жінки під черевиком, хоч і вибухає часом... Це виразно вичитувала Оксана у материнім погляді, визнавала їй рацію, та серце таки набігало й на матір... Від самої ж думки про непоказного поручника її починало нудити. А натомість посміхались покірною ласкою Сивакові очі. Посміхалися — і краяли серце болем.

Третього дня над вечір до Оксани приїхав поручників джура-шофер' і привіз звістку, що поручник ранений і тепер лежить у земській лікарні. Просить ЇЇ відвідати... Так він живий!? І ще може видужати? Вона заборсалась у ваганні: не відвідати раненого, як він просить, не можна, алеж коли тепер піде майже в ролі нареченої, як тоді його спекатися? — їдь, моя доню! — подивилася благально їй увічі