Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Землянка була зовсім добра для двох пожильців., але в ній могло вміститися в разі потреби й більше. У ній же був навіть піл, щоб спати, і піч з димарем, що виходив десь там надворі, в кущах. Отже, можна було й огріватись, і варити їсти. Був і деякий господарський реманент, зокрема сокира, • дуже цінна для лісового життя.
— Ну, як? — обізвавсь Овечка до Василя. — Можна дозимувати?
І сам же відповів:
— Заживемо панами діло... А там, може, й Петлюра прийде. Це ж тепер — мені казали — нібито головний отаман над усіма „українцями".
Оглянувши землянку, вилізли знову нагору. Тр-еба було подумати про коні. Вирішили зробити для них затишок-за-городу у віддаленому від землянки гущаку з вільхи та іншого дрібного дерева. Прочистили невеличке місце, а бічні вільшини попереплітали лозою, зробили таку ж, плетену, легку покрівлю, наклавши зверху сухого очерету з Самари. Увечері, притемки, „накрали" (як сказав Овечка) сіна з стіжка, що стояв десь далеко на узліссі. Возили, перевішуючи рептухи коням через спини.
У цій господарській метушні й незчулися, як зовсім споночіло, як зайшла морозио-тиха лісова ніч, добра захисниця від ворога.
Коли поставили коні в затишок, поклали їм сіна і ті дружно, мирно захрумали, Овечка сказав задоволено:
— Ну, бачиш, козаче... Отак і будемо...
Він не доказав „жити", але Василь його зрозумів. Потім Овечка востаннє затягся цигаркою, глянув по-господарському на клапоть видного між верховіттям неба, де вже заблимали морозно-колючі зорі, узявся за поперек, що його, мовляв, „ломило трохи", і поліз у землянку.
А Василь залишився ще надворі. Відійшов навіть трохи від землянки, щоб краще роздивитись навколо, прислухатись до лісу, бо за отією господарською хапаниною не міг був цього зробити. Зимовий 'же ліс був йому за новину. Та й перспектива такого лісового життя не дуже його тішила. Ще ж так недавно він ходив на волі із зброєю, „лякав" інших, відчуваючи миміохіть якесь задоволення від почуття влади! А як могутньо струснув він ворогом, висадивши міст на Вовчій! Але тепер це все було далеко від нього, наче тільки снилось, а не було в дійсності. Тепер бо він знов мусив ховатись від чужої влади в лісових нетрях, залазити в нору-землянку, як дика звірина. Мимоволі брав острах. Довкола в темряві ночі стояли велетні-дуби, — з одного боку, а з другого — затуляв від них світ частокіл сосон. І дуби, і сосни, і якісь нижчі дерева чи кущі — усе було в білому сніговому одязі і через те видне й у теряві, а оті нижчі кущі скидались
на кучугури снігу.
Василь знав: там, у тій гущавині лісу, нема тепер ніякої небезпеки, усе спить, а більшовицька влада заклопотана покищо переважно фронтовими діями. Та що буде, як ця влада зросте на силі? їх же тепер, по снігу, дуже легко вислідити, не те, що вліті. А крім! того, ліс не тільки їх охороняє, а може й ворога підвести неспостереженим близько. І ворог може застукати їх у цій норі-землянці несподіване, голими руками взяти. Може, через те йому й не хотілося так лізти в тую землянку, в готову пастку...
— Лу-усь!.. '
Василь стенувся: що то? А, то, мабуть, сосна від морозу луснула. Мороз же міцнів на ніч, і Василь, стоявши без руху, почав уже виразно відчувати його дошкульні щипки в пальцях рук і ніг. Навіть його ліве плече почало від холоду нити. Тривожний смуток і плече. Це ліве плече В' нього часто від утоми на холоді боліло-нило, чомусь тільки ліве, праве — ні.
І знову: лу-лусь... Цей холодний, тривожний звук ніби шпигнув у нічну тишу. Василь напружено прислухався: холодна, мерзла тиша — і такий сміливий звук. І враз над його головою, в засніженому верховітті дуба, хрипло грухнуло, посипався сніг. Василь з несподіванки аж кинувся. Отже, й такої доби у лісі не все спало! Або як і спало, то чуйно, не забуваючи про небезпеку. На дубі, либонь, мав своє сідало якийсь великий птах, мабуть, гайворон. І ото він спросоння трухнув: змерз, може...
Довгенько так простояв Василь, повний неспокою, різних почуттів, думок, попереплутуваних так, як гілки й колючки терну в цій лісовій гущавині. Хоч і здригався віже часом від холоду, але приємно було дихати чистим морозним повітрям, що само лилося йому в груди.
Щоб ще побути надворі, пішов навідатись до коней: його кінь, відчувши близько господаря, перервав на мить мирне хрумання, радісно загоготав. А потім знов узявоя за своє...
До нюху Василеві добувся запах диму з сирих дрів: то Овечка розпаливі у землянці. Пішов помалу, поскрипуючи снігом, до землянки. Дививсь — і не знаходив її: було ж декілька однакових дубів, а під которим з них землянка, — забуві. Та не дуже ж і видно було.
І раптом, мало не під його нотами, вистромилась Овеч-чина голова: