Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— Василю, гов! А де ти там? Іди вечеряти!
І це подіяло на Василя заспокійливо. Він не сам у цій холодно-непривітній глушині, з ним ще одна жива людина. Та ще й така, що дбає про нього, як рідний батько.
Василь ще раз озирнувся навколо, наче перевіряв, чи не сочить на них яка небезпека. А тоді поліз у землянку, спустив над головою ляду.
— О, бач, як тут!
Василь приємно здивувався: землянку освітлював лойовий каганец|ь, що стояв на видовбаній у стіні „поличці"; у печі весело лускотіли дрова, виповнюючи землянку теплом; пахло смаженим салом. Правда, до цих приємних запахів домішувалася ше й затхлість підземелля, але на це можна було не звертати уваги.
Овечка сидів на полу, дивлячись чекаючим, поглядом на Василя. Усміхнені його очі ждали заслуженої похвали.
І Василь похвалив. Та й як було не похвалити! Це ж тільки такий досвідчений господар, як Овечка, міг так швидко все це зробити. А тим він міг з цим упоратися, що заздалегідь дещо передбачив, зокрема привіз із собою трохи лою та бляшанку на каганець. Не було, правда, на чім смажити сала — ніе було сковороди, але він зробив велику дерев'яну шпичку і, настромивши на неї сало, тримав його над вогнем і так підсмажував. Тепер смашні його кришеники лежали на скибках хліба на пеньку, що правив у землянці
за стіл.
— Так призволяйся, козаче!
Заходились вечеряти. Овечка цього вечора був особливо балакучий. Василь навіть не памі'ятав його таким. Між іншим розповів про те, як вони (російські вояки) їли на турецькому „хронті" черепах. Спочатку його обдурили товариші, сказавши, що то курятина. І він був повірив, бо че-репашина на смак така, як курятина. А потім звик до неї...
Сало запили „чаєм", звареним з якихось гілочок у „ма-
нерці".
Після вечері Овечка вилазив ще нагору покурити, і тільки після цього, уже пізненько таки, полягали спати. Полягали на полу митусь, заславши ще перед тим його м'яким, запашним сіном. Натомлені за день, досить швидко поснули.
Але лісові нетрі — таки не рідна хата. Десь так як опівночі їх розбудило зовсім1 близьке вовче виття:
— Гаву-у...
Тягуче й тривожне, наче душу вимотувало. О'вечка й Василь похапали рушниці й повискакували надвір. Побігли до коней: коні хропли й ірвалиея з прив'язу. їхні господарі поставали спинами до загороди, очима до лісу, готові стріляти. Вдивлялися напружено в темряву, що суцільною масою заливала всі проталини між стовбурами дерев.
Тихо. Ніщо ані шелесне, ані поворухнеться навколо. Коли це знов:
— Гаву-у...
І в одному місці між деревами засвітилася раптом пара зелених вогниківі. Наче дві краплі оливи плавали в чорній
воді.
Овечка присів на коліно і бахнув. Близький, крикучий звук пострілу струснув лісом, аж сніг із поблизьких дерев посипався. Вогники зникли.
— Ну, хоч налякав, — сказав Овечка. — А як улучив^, то завтра вранці побачимо...
Пішли до коней у загороду, щоб їх запокоїти. Розумні
до своїх охоронців-господарів,
тварину радісно заіржали але ще трусилися з ляку.
— Ну, годі, — з любов'ю погладив одного й другого Овечка по шиї: — уже прогнали, не бійтесь.
Потроху коні знов заспокоїлись, знов почали мирно хрумати сіно. У затишку було досить тепло, самі коні того тепла надихали. Стояв густий запах сумішу сіна, кінського поту й гною. І це було звичне, а через те й заспокійливе для селян-господарів. Побувши трохи з кіньми, пішли до землянки. Але вже майже не спали аж до ранку: прислухалися, чи вовки не з'явилися, чи коні в безпеці...
А вранці пішли дивитись на вовчі сліди. Сліди, справді, були — як мережки, пописані на чистому снігу. Але крови ніде не було — знак, що Овечка вовка не влучив.
Тепер вирішили тугіше обплести загороду лозою, так, щоб вовки не прогризли. Мали роботи майже на цілий день. А ввечері, щоб заздалегідь наполохати вовків, Овечка зо два рази вистрілив у притемнений глиб лісу.
А далі пішли досить спокійні дні й ночі. Вовки, очевидячки, налякані пострілами, не наближались більше до табору. І побут наших лісовиків дедалі більш удосконалювався, жити їм ставало зручніше. Річ ясна, що в цьому найбільша була заслуга Овеччива. Він, либонь, стужився був за госпо' дарською діяльністю і тепер, бачилося, увесь віддавався їй. Ходив час від часу на поблизькі хутори і приносив звідти харчів, навіть таких для лісовиків ласощів, як солоні огірки та квашена капуста. Тепер уже був у них казанок, і в ньому Овечка найчастіш варив „степові" галушки: розмішував у „манерці" ложкою тісто, а потім брав ложкою ж те тісто та й кидав ув окріп. Ложки Овечка повидовбував ножем з вербового, м'якого, як масло (так він казав), дерева. Воду брали з Самари, прорубавши в кризі ополонку.