Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
А вже зовсім добре стали вони харчуватись тоді, як Овечка добув рибальське приладдя — вудки та підсаку.
— Не журися, Васильку, — сказав: — ось наловимо рибки та наваримо юшки...
Він чомусь став називати Василя ніжно — Васильком. Мабуть, і йому, при всій його зовнішній суворості, потрібна була близька, рідна істота. І він просто з любов'ю ставився тепер1 до єдиної такої іет'оти в лісовій гущавині, до людини, що ділила з ним усі злигодні повстанського життя, що так, як і він, життям1 важила ради якоїсь вимріяної України. Ця любов зародилась, безперечно, ще раніш, а тепер, коли вони опинилися тільки вдвох у такій великій небезпеці, це почуття тільки ще більше зросло на силі.
Василь так само дедалі більше прив'язувався до „дядька Йвана", і вони жили тепер, справді, як батько з сином.
— А юшка з окуньків аж солодка, така добра, — додав. — Чи ти їв коли таку юшку?
Василеві такої юшки не доводилось їсти, бо в їхньому селі Лататті не було ні рибного ставка, ні будь-якої течії, в якій би водились окуньки. Ще малим хлопцем бувши, бовта-ючись у маловодних ковбанях їхнього „берега", він ловив жменею малих верховодок, але то не гідне було й рибою називатись.
Так розмовляючи, вони пішли на Самару. Прорубали дві ополонки, зробили двоє зеленоводих блимливих очей. Біля одного1 такого „ока" став Овечка з підсакою, біля другого — Василь з вудкою.
Коліно Самари вигиналось серпом, виблискуючи проти сонця дзеркалом: криги, притрушеної подекуди м'якеньким сніїжком. А обабіч зводилося біле бескеття засніженого лісу: дуби, як сивобороді й сивоголові діди, сосни — сивокосі красуні. А нижчими терасами схилялись понад берегами білі куделі сухого очерету, і той очерет, як його торкнути, покивував цапиними борідками куниці.
А зверху над усім цим грало сяйвом сонце, засвічуючи сніг іскрами, що часом спалахували веселковими барвами, — грало, холодне й байдуже до цього лісу, до мертвого білого царства.
Але й у цьом]у мертвому царстві було своє життя. Недалечко від рибалок вибігла була з очерету вивірка, розігналася зопалу на другий бік Самари, та, побачивши дві нерухомі постаті, що як чорногузи, ушнипилися в ополонки, — і чкурнула назад, в очерет, тільки віничком-хвостом майнула. На найвищому вершку засніженого лісового масиву — на поблизькій осиці важко сів гайворон, похмуро крякнув.
Та рибалки — „чорногузи" нічого цього не бачили й не чули: вся їхня увага була в ополонках. Коли це раптом Овечка як не вимахне своєю підсакою. У підсаці затріпалася ж-вою пружиною рибина.
— Є одна! — вигукнуві переможно рибалка. — Ловкий
окуньок...
Глянув у Василеву ополонку й гукнув:
— Тягни!..
Василь вихопив з ополонки свою вудку — підкинув угору другу рибину, що сріблом заблискотіла проти сонця, а впавши на кригу, теж застрибала живою пружиною. Василь кинувся ЇЇ ловити. Овечка — йому допомагати. Та впійміав її таки Василь, ухопивши, замерзаючу, в жменю. Це теж був окунь, із темно-сизою, колючою спинкою.
Крижане дзеркало Самари лунко тьохкало, як рибалки ганялися за своєю здобиччю, і те тьохкання бігло кудись далі, ховаючись за крутим заломом річки.
За першими двома рибинами пішли дальші, і рибалки тільки підхоплювали здобич та складали у відро.
Але на їхній успіх позаздрив третій присутній — гайворон на осиці. Він раптом тривожно трухнув, ніби в барило бовкнуві, а потім, побачивши, як блиснула в повітрі чергова рибина, перелетів на другий бік Самари, сів на нижче дерево, ближче до риби. Чорна тінь його широких крил майнула низько над рибалками.
— Ач, стерво! — вилаявся Овечка. — Думає — для нього ловимо.
Василь згадав, що це, певно, він, цей гайворон, злякав був його першої ночі. І йому подумалось раптом — чи не дожидає цей гайворон тут іншої здобичі — козацьких очей, що* можуть заплющитись навіки, як несподівано нападуть більшовики. А їх же й поховати тут нікому буде...
Та срібно-веселий день не допускав близько важких думок. А як пізніше вони повернулись до землянки і наварили" з наловленої риби юшки, Василеві стало зовсім легко на душі.
Овечка знов був балакучий. У двері-дірку згори йшло денне світло, а вони обідали й гомоніли. Разом із світлом ішов і холод, та вони, одягнені, потребували тепер більше чистого повітря, ніж тепла.
У припливі ніжности до свого друга-батька Василь уперше запитав Овечку, чи в нього є яка родина — жінка, діти чи ще там хто.
Так заскочений, Овечка спочатку закліпав буві безпорадно очима, і Василеві показалось навіть, що на його обличчі пробігла якась тінь. Але потім таки заговорив про це. Бу-ла в нього жінка, а дітей не було. Та як німці спалили їхню хату, а він мусив був тікати в ліс, жінка покинула його, зійшлася з іншим.