Піти й не повернутися

— Командир загону? Ну, цей… Дубовий.

— Дубовий? — чомусь здивувався слідчий, і Рибак пильно подивився йому в очі. Але не тому, щоб упевнити слідчого у правдивості своєї брехні, — важливо було зрозуміти, вірять йому чи ні. Однак на гострий погляд слідчого набігла тінь задумливості.

— Мерзотник! Уже й з Дубовим знюхався! Я так і знав. Восени не взяли — і от, будь ласка…

Рибак не зрозумів: кого він мав на увазі? Старосту? Але як же тоді? Очевидно, він тут щось наплутав… Однак розмірковувати було ніколи. Портнов швидко вів допит далі:

— Де загін?

— У лісі.

Зараз він уже відповів без затримки і навіть прямо й безгрішно подивився в холодні насторожені очі слідчого — хай упевниться.

— У Борковськім?

— Ну. (Дурні вони, чи що, сидіти у Борковськім лісі, котрий хоч і великий, та після того як зірвали міст на Іслянці, обложе ний з чотирьох боків. Досить того, що там лишилася група Дубового, рештки ж їхнього загону перебралися за шістнадцять кілометрів на Горіле болото).

— Скільки чоловік у загоні?

— Тридцять.

— Бреши! У нас є відомості, що більше.

Рибак вибачливо посміхнувся. Він відчув потребу виявити зневагу до необізнаності слідчого.

— Було більше. А зараз тридцять. А решта вибули. Знаєте, бої, втрати…

Слідчий задоволено посовався у кріслі.

— Що, поскубли? Отож-бо! Скоро пух-перо летітиме з вас усіх.

Рибак помовчав. Його настрій покращав — здається, від Сотникова вони небагато дізналися, отже, можна нарозказувати казок — хай перевірять. До того ж схоже на те, що слідчий став добрішати у своєму ставленні до нього, і Рибак подумав, що цю доброту треба якось зміцнити, щоб можна якось і скористатися з неї.

— Так! — слідчий відкинувся у кріслі. — А тепер ти мені скажи, хто із вас двох стріляв уночі. Ти?

— Ні, не я, — відповів Рибак не дуже, однак, рішуче. Зараз йому вже просто незручно було виправдовуватися і тим самим перекладати вину на Сотникова. Але що ж — перебирати її на себе?

— Значить, той? Так Це запитання лишилося без відповіді?

— Рибак лише подумав: «Щоб ти здох, наволоч! Так хитро ловить». Та й справді, що він міг йому сказати А втім, Портнов не дуже й наполягав.

— Так, так, зрозуміло. Як його прізвище?

— Кого?

— Напарника.

Прізвище! Навіщо воно йому здалося, це прізвище? Але коли Сотников не назвав себе, тоді не випадає називати його і йому. Мабуть, слід було б якось збрехати, але Рибак не міг придумати як.

— Не знаю, — нарешті сказав він. — Я недавно в цьому загоні, ще не знаю всіх на прізвище.

— Так, не знаєш, — з легкою удаваною прикрістю повторив Портнов. — А староста цей, кажеш, Сич? Так він у вас значиться Рибак напружив пам'ять — здається, він не чув навіть старостиного прізвища, не тільки його клички.

— Я не знаю. Чув — у селі його звуть Петро.

— Ах, Петро.

Йому на мить здалося, що Портнов — це якийсь недолугий плутаник, але зразу ж він здогадався: слідчий хоче заплутати його.