Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Шкода затуляти такий краєвид, — виправдовувався він. — Але Ніагет жаліється, що мухи залітають.
Кімната була тьмяною й прохолодною, вікна затулені сітками з плетеного очерету; але навіть у цьому скупому світлі я перехопив тривожний погляд, кинутий метром у мій бік, і несподівану рішучість, з якою було вимовлено ім'я «Ніагет». Я не знав, як повестися, отож стовбичив, тримаючи перед собою торбину; Лунре знову й знову припрошував мене сісти і, зрештою, сам всівся на одну з плетених мат, що ними було встелено метену земляну долівку, згорблений і незграбний, лиш руки й ноги стирчали. Було зрозуміло, що він ще не звик сидіти на підлозі, але якось йому вдалося влаштуватися зручно, коли сперся на стіну. Я сів на мату навпроти нього, спиною до дверей, торбину поклав поруч.
— Ось тут я тепер живу, — сказав він.
Метр посміхнувся мені, зуби забіліли в темряві. Плями сонячного світла обсипали сітки на трьох вікнах золотим пилом. Окрім мат, із меблів у кімнаті була лише стара моряцька скриня під стіною, вкрита облізлою синьою фарбою. На вікові скрині лежало кілька книг, а ще я із трепетом у серці побачив там просту джат, вкриту вуаллю до талії, з розкаряченими мідними ногами. Вочевидь, вона належала його дружині. Вона головувала над книжками мого метра — посаджена навпочіпки, у загадковій тиші: одна зовнішня душа спостерігає за іншими.
— Ласкаво просимо, — промовив Лунре, потріскуючи суглобами тонких пальців за старою звичкою, але аж з надмірною запопадливістю, з насилу стримуваним хвилюванням, з чого я розумів, що він нервує і шукає мого схвалення, що для нього цей мій візит має надзвичайно велике значення. Яскрава зелень його очей була поцяткована тінями непевності, уламками кораблетрощі, що каламутили миготливі води. І погляд його вже не був більше спокійним і прямим: він бігав, перескакуючи туди-сюди, блукав голими стінами й тонкими смугами світла.
— О, Ніагет, — раптом озвався він. Сказав це голосом незвично гучним. Вона увійшла, відсунувши завісу плечем; тримала в руках дерев'яну тацю. Не була ані красунею, ані дуже молодою, хоча й років на двадцять молодшою за нього. Уклякнула переді мною з вправною грацією.
— Гарячий фініковий сік вранці, — проголосив Лунре, все ще тим чужим гучним голосом, однак перейшовши на свій кідеті з акцентом. — Знаю, що це незвично, але мені здається, що… мені це дуже подобається.
Я не піднімав очей. Обличчя мені палало.
— О, дякую, — сказав він, коли жінка обернулася і стала на коліна перед ним, і він взяв з таці своє горнятко з соком. Я сидів, тримаючи своє: той запах був важкий, темний, ностальгійний, він нагадував мені про дитячі лихоманки й сни. Жінка підвелася. Я пригадав собі, що знаю її, хоча тільки з вигляду, як кожен в Тіомі знає майже всіх: вона була дочкою дрібних фермерів, повненька, тиха. Її брат працював ключником у сусідньому маєтку. Звісно, вона не заговорила до мене, хоча Лунре дивився на неї з надією, а ще, я помітив, з ніжним замилуванням. Вона вийшла, тримаючи спину прямою, впевнено ступаючи своїми масивними босими стопами, а її п'яти мелькали, мов жовтий мильний камінь.
— Чудова, — поспішив сказати Лунре. Голос мав охриплий і не надто впевнений. Відтак прочистив горло. — Чудова жінка, — закінчив думку.
Я ковтнув липкого напою. Моя хоробрість мало не покинула мене; подібно до Лунре, я не знав, куди подіти очі. Отакий він: одружений з неписьменною острів'янкою, спізнав багатство тіомських ґрунтів. Як тільки ти щось побудував, — щось таке, в що вклав усю свою пристрасть і волю, — воно стає для тебе ціннішим, ніж власне щастя. Я не знав, з чого почати, отож почав незграбно:
— Дякую вам за книжки, позичені мені у подорож. Шкода, що не було серед них автобіографії Лейї.
Він підняв брову, все ще зберігаючи усмішку на обличчі, хоча погляд вже знерухомів.
— Що?
Мій сміх пролунав надто голосно.
— Жартую. Звісно, ви не могли дати її мені з собою. Ви знали, що ця книжка заборонена, як і інші її книжки. Настанова з благодаті, наприклад. У мене була нагода прочитати її, поки я був там.
Він поставив своє горнятко на тацю й сидів, похнюпившись і спохмурнівши. Коли звів очі, у них був такий біль, що вразив мене просто в серце.
— Я чув од Стена, що з тобою щось трапилося, — заговорив тихо. — Щось таке, до чого я не зміг тебе приготувати. Мені дуже шкода.