Планета Новорічних Ялинок (збірка)
- Автор: Родари Джанни
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Анатолій Іллічевський
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Планета Новорічних Ялинок (збірка)». Краткое содержание книги:
Отак щоразу, коли, аби допомогти комусь, Бенвенуто сідав, чуб у нього білішав і білішав. Потім і спина Стала гнутися, як ото дерева від сильного вітру, а очі вже не бачили так зірко, як колись. Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай щодалі помітніше старів, і врешті-решт у нього на голові не зосталося жодної чорної волосинки. Ті, хто добре його знав, казали йому:
- От і маєш тепер дяку за те, що так безкорисливо робив усім добро! А якби був дбав тільки про себе, то й сьогодні скакав би, як горобчик.
Але Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай думав інакше. Кожна сива волосина нагадувала йому про якусь добру справу. А хіба це не найголовніше?
- Ти міг би продовжити життя собі, а не роздавати його всім потроху,- дорікали йому язикаті кумасі.
Та у відповідь Бенвенуто хитав головою, всміхався й думав, що кожна його сива волосина подарувала йому нового друга - їх тисячі й тисячі розсіяно по всій землі. ' А у вас багато друзів? Хотілось би вам мати їх стільки, як у Бенвенуто?
Бенвенуто й далі мандрував по світу, хоч тепер уже опирався на ціпок і часто зупинявся, щоб перевести дух. Отак, мандруючи, він і забрів у Країну брехунів, де, як і його батько, став лахмітником і цим заробляв собі на життя.
- Ви побували у стількох країнах,- перебив його розповідь Шкандибчик.- Невже ви не знайшли собі кращого місця?
Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай усміхнувся:
- От саме тут люди найбільше потребують допомоги. Це найнещасніша країна на землі, а отже, тут моє місце. [347]
- Ось він, правильний шлях! - вигукнув Джельсо-міно, що слухав дідусеву оповідь зі сльозами на очах.- Тепер я знаю, що мені робити з моїм голосом. Замість того, щоб вештатися по світу й залишати по собі руїни, я спробую так його поставити, щоб він приносив людям радість.
- Це тобі буде нелегко зробити,- зауважив Шкандиб-чик.- Наприклад, якщо ти почнеш співати діткам колискову, то не даси їм заснути.
- Але інколи можна робити добро й тим, що будити людей, котрі глухі до всього й поснули,- лагідно відповів йому Бенвенуто.
- Я будь-що розв'яжу це завдання! - твердо мовив Джельсоміно, вдаривши кулаком об підлогу.
- Але передусім,- зауважив Шкандибчик,- тобі треба вилікувати своє коліно.
А коліно у Джельсоміно й справді дедалі більше спухало, і він не міг уже ні стояти, ні ходити. Тому вирішили, що він побуде у старого Бенвенуто, аж поки зовсім одужає. До того ж Бенвенуто ніколи не спав і міг доглядати хлопця вночі, щоб він* спросоння не заспівав і знову не накликав на себе жандармів.
Як Бананіто впхнули за грати й олівець узявся страви готувати
Бананіто, як ви легко пригадаєте, вийшов з дому рано-вранці у пошуках щастя. Ніякого певного плану він не мав,- просто йому дуже хотілося показати людям свою малярську майстерність.
Місто ще тільки-тільки прокидалося. Двірники поливали з шлангів вулиці, обмінюючись жартами з робітниками, що поспішали велосипедами на роботу і раз по раз ризикували потрапити під холодний душ. Був лагідний безхмарний ранок, і Бананіто, зупинившись на тротуарі, відчув, як у його голові народжуються прекрасні задуми. Йому раптом учулися п'янкі пахощі, так ніби довкола нього, на відшліфованому камінні бруківки, зацвіли мільйони фіалок. [348]
- Це буде просто геніально, якщо намалювати,- радісно вирішив він.
І на тому ж місці, перед самісінькими ворітьми фабрики, біля якої він опинився в ту мить, Бананіто присів на тротуарі, дістав із коробки кольорові палички крейди і заходився малювати. Його відразу ж обступив гурт робітників.
- Б'юсь об заклад,- промовив один із них,- що цей бродячий художник намалює одинокого вітрильника посеред моря чи якогось святого в ореолі. А де його собака з кашкетом у зубах, який збирає милостиню?
- Мені довелося бути свідком , цікавого випадку,- озвався другий робітник.- Один такий художник провів на асфальті червону лінію. Всі довкола стояли й сушили собі голову над тим, що б це мало означати.
- Ну й що ж то було?
- Про це запитали в самого художника, і він відповів так: «Я хочу подивитися, чи зможе хтось із вас пройти під цією лінією, а не по ній». А потім насунув на очі капелюха і пішов геть. Напевно, він був несповна розуму.
- Але цей не схожий на такого,- зауважив хтось із натовпу.- Погляньте самі.
Бананіто, не підводячи голови, малював так швидко, що очі не встигали стежити за порухами його руки. А на тротуарі ніби оживала виплекана в його уяві мрія - виростала грядочка чудових фіалок. Правда, це був лише малюнок, але квіточки були на ньому такої живої краси, що за мить від них полинули ніжні пахощі фіалок.