Планета Новорічних Ялинок (збірка)
- Автор: Родари Джанни
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Анатолій Іллічевський
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Планета Новорічних Ялинок (збірка)». Краткое содержание книги:
Якось, проходячи повз убогу-преубогу хатину, він став свідком людської безпорадності, від якої у нього боляче стислося серце: в постелі лежала хвора мати, а коло неї на долівці купкою сиділи дітки й гірко плакали, одне гучніше одного.
- Юначе...- благально покликала його жінка.- За-йдіть-но хоч на хвилинку. Я не в силах підвестися, щоб угамувати діток, а кожна їхня сльоза для мене - ніж у серце.
Бенвенуто зайшов до хатини, взяв на руки одне дитя і, походивши з ним трохи, загойдав його. Так само він поприсипляв і інших. Тільки найменшеньке ніяк не могло вгамуватися.
- А ви присядьте з ним на хвилинку,- підказала мати,- і погойдайте на руках. Воно звикло, що його заколисують сидячи.
Бенвенуто підійшов до грубки, біля якої стояла лавка, і тільки сів, як дитина вгамувалася. Це був на диво гарний хлопчик. Коли він усміхався, всенька кімната, здавалося, веселішала. А усміхався він тому, що Бенвенуто корчив усілякі гримаси, аби тільки його розсмішити. Потім він заспівав малому пісеньку, і той, зрештою, заснув.
- Дякую вам від щирого серця,- сказала жінка.- Якби ви не нагодилися, я, мабуть, померла б з відчаю.
- Не говоріть такого навіть жартома,- відповів їй Бенвенуто.
Коли він підвівся, щоб уже йти, то мимохідь подивився в дзеркало, яке висіло на стіні, і побачив, що скроні йому посріблила сивина.
«Я геть забув, що коли сиджу, то швидко старію»,- подумав Бенвенуто. Але враз розпростав плечі, глянув востаннє на сонних діток і рушив далі своєю дорогою.
Іншим разом, ідучи глухої ночі вулицею якогось невеличкого села, він помітив світло в одному вікні. Заглянувши крізь шибку, Бенвенуто побачив дівчину, яка пряла вовну. Виводячи нитку, вона раз по раз зітхала і бідкалась на свою гірку долю.
- Що вас так мучить? - запитав Бенвенуто, зайшовши в дім.
- Ах, уже очі злипаються: третя ніч, як не сплю, бо треба на завтра закінчити роботу. Якщо я не встигну, [345] мені не заплатять і нашій родині хоч з голоду помирай. А ще й прядку відберуть. Я б зараз, здається, все на світі віддала, аби тільки поспати хоч півгодинки.
«Півгодинки - це лише тридцять хвилин,- подумав Бенвенуто.- Мабуть, стільки і я міг би попрясти за дівчину».
- Послухайте,- сказав він владним голосом,- ідіть і поспіть, а я за вас попрацюю. Мені давно кортить попрясти. А за півгодинки я вас розбуджу.
Дівчина прилягла на лаву, скрутившись клубочком, мов кошеня, і відразу ж заснула. Бенвенуто став прясти, та так і не зважився розбудити дівчину. Щоразу, коли він підходив до неї, йому здавалося, що їй сняться прегарні сни.
Надворі розвиднилося, зійшло сонце і збудило дівчину.
- Ой, та я ж проспала цілу ніч!
- Дарма, дарма, мені було цікаво працювати,- заспокоїв її Бенвенуто.
- У вас голова ніби крейдяним пилом покрилася! «Хтозна, на скільки років я постарів за цю ніч?» - подумав Бенвенуто. Проте він анітрохи не жалкував, бо скінчив роботу, що її мала виконати дівчина, личко якої аж сяяло радістю.
Якось Бенвенуто зустрів одного неборака-дідка, котрому прийшов час помирати.
- Як жаль,- сказав дідок, зітхаючи,- що мушу йти на той світ, не зігравши перед смертю ні з ким у карти. Всі мої друзі давно повмирали.
- Якщо заковика тільки в цьому,- відповів Бенвенуто,- то можете зіграти зі мною.
Бенвенуто грав стоячи, і дідок невдоволено заперечив:
- Ти от стоїш і заглядаєш до мене в карти. Мабуть, ти неодмінно хочеш виграти, користуючись тим, що я немічний старець.
Бенвенуто сів на стілець і не вставав, аж поки вони закінчили грати. Він чогось так розгубився, що кілька разів бив не тією картою, і старий виграв. Він радів, як хлопчак, що заліз у чужий садок по груші і може безкарно красти їх.
- Зіграймо ще раз,- весело запропонував дідок. Бенвенуто хотів було встати, адже сидіти для нього означало старіти на дні, місяці, а то й роки. Але йому [346] не хотілося завдавати прикрощів бідному дідкові. Тому він не встав і зіграв ще раз, а потім і втретє. Дідок, здавалося, аж помолодшав на радощах.
- Його роки перейшли до мене,- зітхнув Бенвенуто, глянувши на себе в дзеркало, що стояло у дідка в кімнаті.
Його чуб побілів і став як снігом обсипаний.
- Нема чого жалкувати,- вирішив Бенвенуто.- Може, дідок хтозна-скільки років тільки й снив про те, щоб обіграти когось у карти.