Січеславщина (квадрологія)

— Що це? — насторожився й собі отаман. — Докір на

мою адресу?

— Не докір...

— Кажіть конкретніше, пане поручнику!

— Не докір, а констатація факту. Цієї ночі втік більшовицький аґент Овечка. І вартовий разом з ним ізник. Просто не знаєш, на кого м'ожна з певністю покластись. У кожному з тутешніх людей притаєна зрада...

— Перебільшуєте, пане поручнику. Ми маємо чесних, відданих Україні вояків...

— Що більше цікавляться вашим соціялізмом, ніж Україною?

— Чи не хочете ви цим сказати, що це я, соціял-демо-крат, розбещую вояків? Чи вам мало тих польових бого-служб, що я на них ганяю людей? Чи вам мало цього компромісу з мого боку?

— У тому то й справа, що для вас це тільки вимушена поступка. А люди це відчувають, і це породжує небезпечні настрої, розхитує дисципліну.

Отаман спалахнув:

— То чи не жалкуєте ви вже, що визволили мене з пазурів гетьманської варти?

— О-блиште дурниці! — сказав поручник Василик.

— Але можна подивитися на справу й з іншого боку, — мовив далі отаман Горобець. — Ваші методи терору можуть викликати протилежні настрої. От хоч би й оця справа Івана Овечки. У мене є підозра, що ви роздмухали її без достатньої підстави. Овечка користувався пошаною серед молодших вояків, а ви, його заарештувавши, заподіяли більшу шкоду, аніж я своїм будь-що-будь не таким уже й настирливим соціялізмом...

Поручник підскочив.

— А! Он як! То ви не довіряєте контррозвідці? Ви підриваєте її авторитет! А що ви доручили справу висадження моста на Вовчій непевній особі, про те мовчите?! У мене теж є підозра, що ви того Роїговенка свідомо відіслали, щоб ми не заарештували! То непевний тип... з більшовицькими настроями... Я маю відомості, що він на священство лихим духом дише...

— Алеж він таки зірвав той міст!

— Зірвав?!

Поручник затнувся, роззброєний цією звісткою. Нервово стенувшись, він крутнувся по кімнаті, а тоді кинув:

— А зрештою контррозвідка може мати свої міркування й аргументи...

І вискочив з „учительської".

Оксана після „полону" занедужала була, не витримала того нервового струсу... І, згадуючи тепер усе те, боялася сама собі признатись, що не „полон" отой, а смерть матроса Сивака найбільше нею „струснула". Страшна загибіль героя, що, взявши її в „полон", сам став трохи чи не її слугою. Згадувала, як він приносив їй одяг, добував ласощі... Вона не могла б сказати, що він їй... дуже до мислі, але не могла заперечити й того, що його могутня краса й сила ще дуіжче (ніж перед тим поручник Василик) затьмарили її почуття до Василя Роговенка і вигнали з її свідомости поручника Василика... І вона ж не хотіла його смерти! Вона хотіла — так їй тепер здавалось — тільки вирватися з „полону", щоб показати йому, що ґвалтом, насильстом її не взяти. Не сподівалась, що „батько Махно" так тяжко його покарає за неї... І він любив ЇЇ! Життям важив, як ЇЇ викрадав!.. Перед очима їй ще й досі стояла запобіглива ласка його очей, ласка такого могути...