Січеславщина (квадрологія)

Оксана дивилася переляканими очима і, здавалось, не чула материної мови. Прислухалась до вулиці. Але звідти нічого особливого не було чути. Стрілянина віддалилась, пішла, либонь, униз до Дніпра, до вокзалу.

— Випий, дитино, водички...

Аж нескоро, як уже зовсім заспокоїлась, як випила води (але сиділа на попередньому місці, наче боялась підвестися до рівня лутки), Оксана розповіла про те, що на неї так дуже подіяло. Вона тоді побачила була, як на розі, біля їхнього дому зіткнулося двоє верхівців — махнівець та „українець" (з довгим шликом, що вогнем спалахнув на вітрі). Це була тільки мить, але вона все побачила: „українець" блиснув проти сонця лезом шаблі, рубнув махнівця по шиї, як по стовбуру дерева, — і голова людська відлетіла від тіла, хряпнула об мостинець і покотилася вниз, як... гарбуз; із шиї в безголового верхівця вдарила цівкою кров... Його кінь, втративши опору-повід, закрутився, як дурний, заіржав тривожно, а верхівець захитався в стременах... Що було далі, Оксана вже не бачила.

На гостру згадку про все це, їй стало знов недобре. Агрипина Антонівна силкувалась ЇЇ підвести, та вона й сама встала і сіла на стілець. Якийсь час усі три сиділи мовчки, прислухаючись до стрілянини, що обзивалась то в одному, то в другому кінці міста, але вже виразно відходила до Дніпра: там торохтіли скорострїли, туди бухкали гармати.

Оксана накинула на плечі бекешу і вийшла на веранду, звідки було видно вокзал і міст через Дніпро. Там уже був її дядько-диякон, що напружено, гострим поглядом з-під кошлатих брів вдивлявся в тому напрямі.

Худий, довготелесий, у широкорукавій рясі, гостроносий, він скидався на -чорного ворона, що, здавалось, от-от вимахне тими широкими рукавами-крилами і шугне на поле бою, полине понад замерзлим Дніпром, де вже чорними крапками та більшими скупченнями рябіли, виразно відступаючи, Махнові вояки...

Оксана не знала, радів дядько чи ні перемозі „українців", що через них пропав його син, бо він ходив увесь час, як хмара, не розмовляв ні з жінкою, ні з ними — своєю сестрою та небогою.

Аж раптом він, не обернувшись до Оксани, сказав:

— Здається, знов наші перемагають...

І скрикнув, показуючи рукою в напрямі бою:

— О, глянь! Уломились на кризі!...

Справді, в одному місці ціла купа махнівців раптом схитнулася і пішла під кригу: крига в тому місці ніби крилами змахнула, а темна пляма води їх хвилею покрила...

...„Українці" вдарили на місто з трьохи боків. Від Се-вастопільських касарень широкою розстрільнею пішли січові стрільці отамана Самокиша, згори, вздовж Польової (це те, що Оксана бачила) війнули шликами й шаблями запо-різці отамана Кривошлика, а від Діївки й Брянського заводу, вздовж залізничної колії, що вела понад Дніпром до вокзалу, пригинці перебігали жовті дублянки Січеславськото республіканського коша на чолі з отаманом Горобцем.