Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Сьогодні, коли завдяки численним розвідкам[661] інституційна структура та організація судової влади досліджуваного періоду видаються більш-менш з’ясованими, з’являються можливість і необхідність узагальнити відповідні напрацювання.

Сучасні вчені вирізняють такі основні ознаки судової влади: правовий характер (легальність), незалежність від інших гілок влади, верховенство і виключність, публічність і толерантний характер, власні форми буття — інституційність[662].

Наше ставлення до легальності влади в державах перехідного періоду (транзитивних державах), до яких ми відносимо українську державність 1917–1921 рр., ґрунтується на теоретичних напрацюваннях дослідників проблем перехідності, які не вважають легальність та легітимність обов’язковими ознаками влади перехідної держави, особливо на перших її етапах. В. М. Якушик категорії «легальність» і «легітимність» у період революції відносить до юридичних ілюзій, адже ними здійснюються спроби оцінювати з позицій старого права якісно нові за своїм соціально-економічним і політичним змістом елементи надбудови[663]. Хоча вони й можуть різною мірою проявлятися в державо- та правотворчій діяльності, однак лише їх однозначна реалізація є обов’язковою передумовою завершення перехідного періоду. Більше того, деякі автори відносять до основних ознак змісту перехідної держави, поруч із нестабільністю, динамізмом та фрагментарністю наявної влади, її «нелегітимність або псевдолегітимність»[664].

На користь правового характеру судової влади досліджуваного періоду свідчить те, що вся діяльність її органів вичерпно регламентувалася нормативно-правовими актами. Кожна політична сила, приходячи до влади, обов’язково розпочинала із законодавчого закріплення засад діяльності державної влади загалом і судової влади зокрема. Так, законами Української Центральної Ради (далі — УЦР) передбачалося створення в УНР нової судової системи. Гетьман П. П. Скоропадський у Законах про тимчасовий державний устрій України закріпив загальний курс на повернення до моделі судової влади Російської імперії, який поступово реалізовувався через прийняття законів Про утворення Державного Сенату, Про Судові палати й апеляційні суди та ін. Питання легітимації судової влади були в центрі уваги й інших владних режимів.

Органи судової влади навіть у такі буремні часи намагались керуватися правовими засобами та чинними правовими нормами. Доволі консервативне фахове суддівське середовище важко сприймало настанови замінити реакційне законодавство «революційною свідомістю», віддаючи перевагу усталеним формам права. Це навіть стало підставою для звинувачення суддівського корпусу в бюрократизмі та віддаленості від народу.