По живу і мертву воду

— Нема дурних, — засміявся Багнет.

— Ну, пташко, я з тобою пограюсь, — Клешня задихався від люті., — Не в ті руки ти попала, щоб вирватись. А я, дурень, повірив.

— Течку вам все ж таки доведеться мені повернути…

— Іди, паскудо! — бандерівець стукнув Оксану так, що вона ледве встояла на ногах.

— Двадцять, Клешня! — поглянула на нього дівчина. — Дістанете двадцять шомполів на моїх очах.

— Іди, іди! — крикнув Клешня, але більше не штовхав.

Їхали довго, все лісовими дорогами. Візник уже не гнав коней, і воза не трясло. Клешня сердито покрикував на нього, позіхав з хрускотом. Оксана лежала ниць, вдаючи, що спить, і думала про одне — хто взяв портфель? Якщо це зробив Марко, значить, усе, що тут трапилось, тільки кумедна пригода.

Годин через чотири підвода в’їхала на подвір’я якоїсь занедбаної садиби й зупинилася біля двоповерхового будинку з облупленими колонами на ганку. За будинком починався фруктовий сад, занедбаний, зарослий бур’янами. Багато гілляк яблунь і груш були поламані й висіли омертвілі з сухим, потемнілим листям, але на вершечках дерев ще де-не-де видніли стиглі плоди.

Біля підводи появився глухонімий дідок з непокритою сивою головою, в кожушку, накинутому на плечі, на вигляд напівбожевільний. Він раз у раз радісно всміхався й кланявся бандерівцям.

Оксану привели до кімнати з забитим дошками вікном, оберемком сіна в кутку, принесли й поставили на підлозі біля порога велику миску з яблуками. На вимогу дівчини негайно відвести її до начальника уваги не звертали, немовби й не чули, про що вона говорить. Тільки Клешня, виходячи з кімнати, вишкірив зуби й промовив насмішкувато:

— Сиди, красуне, ввечері я до тебе загляну…

Двері замкнули на ключ. Оксана залишилася сама.

Вона походила по кімнаті й ще раз обміркувала все, що сталося. Прийшла до висновку: ці троє дійсно не знають Марка й не дуже впевнені, що до їх рук потрапила саме та людина, на яку вони полювали. Але бандерівці, які її схопили, були тільки звичайними виконавцями. Той, чий наказ вони виконували, міг знати і Марка, й Хауссера. Можливо, це був сам Вепр. Треба було готуватись до гіршого.

Перш за все необхідно підкріпитися. Оксана з’їла декілька яблук, які здалися їй дуже смачними, й продумала, як себе поводити. Для неї було дуже важливим, щоб у бандерівців і в їх начальника виникло враження, що вона не налякана, а, навпаки, обурена їх діями. Ніяких пояснень, поки її не відправлять до вищого начальства. Там, якщо не буде іншого виходу, слід згадати про Вепра.

В будинку було тихо, голоси долинали з подвір’я. Декілька разів проскрипів валок колодязя, це, мабуть, вуйко напував коней. Оксана підійшла до дверей, повернулася до них спиною й почала з усієї сили гримати каблуками. Їй довелося довго барабанити в двері, поки в коридорі залунали кроки.

З’явилися двоє — Багнет і Клешня.

— Чого казишся? — суворо запитав Багнет.