По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Потім Оксана не могла визначити, на яку відстань вона відійшла від хреста — на двадцять кроків, на двісті чи, може, навіть на кілометр. Все сталося за якусь мить, і спершу їй здалося, що на неї впало, дерево.
Її збили з ніг, відразу ж підвели, заломили руки за спину, упхнули щось у рот і понесли. Оксана крутила головою, але бачила тільки ноги, що швидко миготіли, праворуч у чоботях, ліворуч — у важких солдатських черевиках, бачила траву, сухе листя, чула тяжке дихання тих, що бігли.
Гілки кущів шмагали її по обличчю. Захищаючи обличчя, Оксана нахилила голову, заплющила очі. Що це діється? Хто ці люди? Невже Хауссер перехитрив її? Ні, основне вона вже знала й повідомила до загону. За день до від’їзду вона передала листа, довгого, багатослівного листа до «вірної подруги». Тільки Пошукайло зрозуміє його справжній зміст: «Книга для шифрування невідома. Хауссер одержав завдання підготувати провокації, зв’язані з оунівцями, мета яких — ускладнити просування радянських військ на захід. Детальніше повинна дізнатися в найближчі дні». Детальніше… вже хтось інший буде, дізнаватися детальніше. Спокійно! Ще нічого не відомо. Якщо це пастка, то чому Марко просто не застрілив її в лісі або не підвів до цих людей? Навіщо йому треба було влаштовувати цю комедію? Тут щось не так.
Тих, хто її схопив, було троє або четверо. Вони бігли лісом, чулось важке дихання, тупіт ніг, тріск гілок. Ось її підняли й кинули на щось м’яке, пружинисте й почали в’язати руки, попередньо зірвавши годинник. Оксана підвела голову, хустка, що зсунулася на обличчя, закрила їй очі, але вона встигла побачити сіно, чиєсь плече, круп і морду коня, що стривожено підвів голову й пряв вухами. Коли руки її було зв’язано, хтось вигукнув: «Вйо!» — і віз рушив. Колеса заторохкотіли на вибоїстій дорозі.
Оксана випхнула язиком з рота затичку, віддихалась і рвучко, одним рухом повернувшись на спину, сіла. Хустка затуляла їй очі, вона відкинула її назад сильним помахом голови й побачила обличчя людини, яка сиділа поруч, — сіре, довгасте, в краплинах поту, одне око веселе, друге — каламутно-біле, до всього байдуже. Кулеметна стрічка хрест-навхрест оперізувала груди. Позаду на возі, біля ніг дівчини, сиділо ще двоє, вони з веселою цікавістю дивилися на свою полонянку. Марка серед них не було.
— Попалась, пташко? — вишкірив жовті конячі зуби той, що сидів поруч. Він схилився до дівчини, немов маючи намір поцілуватися, і обдав її своїм смердючим диханням. Решта засміялися на жарт свого товариша.
— Ось ми й познайомилися, красуне, — продовжував кривлятися чолов’яга з більмом. — Як себе почуваєш? Не сподівалася, правда?
— Розв’яжіть мені руки, — гидливо відхиляючись, сказала Оксана.
— Е ні, пташечко, крильця ми тобі підрізали, не полетиш.
— А вам не соромно? — дівчина оглянула їх насмішкуватим поглядом. — Четверо здоровенних озброєних чоловіків і боїтесь однієї жінки. Зв’язали руки… Боже! З жінками і то воювати не вмієте.
Візник за спиною Оксани схвально гмукнув. Хлопці, які сиділи на задку воза, зніяковіли, відвернулись, ховаючи очі.
— Ти мені поговори! — грізно вигукнув здоровань, оперезаний кулеметними стрічками, і його здорове око гостро втупилось у дівчину, — Дам прикладом по морді, тоді будеш знати! — Він брудно вилаявся.
— Спробуйте, — безстрашно заявила дівчина. — Якщо ви зачепите мене, я попереджаю: вас чекає кара. Кажу цілком серйозно. І буду вимагати, щоб вас покарали в моїй присутності, на моїх очах.
Здоровань з більмом розреготався.
— Бачили ми таких! Почекай-почекай, пташко. Що ти заспіваєш, коли я візьмуся за тебе по-справжньому?
— Я попередила, — тим же суворим тоном сказала Оксана. — Всі чули. А тепер я вимагаю, щоб мені розв’язали руки.
— Друже Клешня, — звернувся до людини з більмом один з тих, що сидів біля ніг Оксани. — Давайте розв’яжемо, що нам, справді.
— Спершу я її обшукаю, — відгукнувся той, кого назвали Клешнею.
— Мене не треба обшукувати — пістолет за поясом, документи в лівій внутрішній кишені жакета, — намагаючись уникнути принизливої процедури обшуку, сказала Оксана. — Все повинно бути збережено, все буде повернено мені. В тому числі й годинник.
Впевнений, владний тон дівчини й вигляд новенького «вальтера» зробили на бандерівців сильний вплив. Вони довго розглядали пістолет, здивовано перезиралися.