По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Що-небудь є? — запитала дівчина, маючи на увазі вказівки щодо її повноважень для перевірки виконання радником одержаних розпоряджень.
— Ні, вони дякують мені. На цьому шифровка уривається. Я не знаю, що мені робити…
— Доведеться чекати, коли можна буде налагодити зв’язок, — зітхнула дівчина. — Нічого страшного, пане раднику. Ви тільки не хвилюйтеся. Мине днів десять-п’ятнадцять, і ваші пеленгатори заспокояться.
— Я не розумію… — розвів руками Хауссер. — Мене попередили, щоб. я не говорив вам жодного слова про зміст шифрованих телеграм. Хіба вам не довіряють цілком?
Це запитання викликало в Оксани веселу, поблажливу посмішку.
— Справа не в довір’ї, а в розробленій системі безпеки. Звичайно в мої функції не входить перевірка. Для перевірки до вас повинна була прибути ще одна людина.
— Ще одна? Вони збожеволіли!
— Така система, — знизала плечима Оксана. — Вважається, що так безпечніше. Але, певне, виникли якісь ускладнення з посилкою нового агента, й перевірку доручили мені. Це виняток з правила. Я не повинна цим займатись, але ж ви самі розумієте… наказ є наказ.
— Ви що-небудь знаєте про моє завдання?
Дівчина засміялася.
— Пам’ятаєте, пане раднику, ми ще з самого початку домовились, що на деякі ваші запитання я відповідати не буду.
— На це запитання можете відповісти. Як же ви будете займатися перевіркою, якщо ви не знаєте, що я повинен зробити?
— Я маю вказівку перевірити тільки те, що вже зроблено.
— Ну, а коли я ще не встиг що-небудь зробити?
— Он як! — здивовано промовила Оксана й засмутилася, — Це дуже погано, пане раднику, де може зіпсувати наші стосунки. Я змушена буду повідомити, що ви ще не приступили до виконання завдання. Що буде далі, залежатиме від нових вказівок. Боюся, що мені доведеться сидіти тут бозна-скільки й чекати наслідків. Почнуться запитання, нагінки, а кожний сеанс зв’язку може накликати небезпеку. Ви не потішили мене, пане раднику, ні, зовсім не потішили.
Радник роздумував декілька секунд і сказав рішуче:
— Відсилайте вашу рацію. Якнайшвидше!
— Як це зрозуміти?
— Я вам дам переконливі докази, що завдання успішно виконується.
«Нарешті… Не показувати тільки, що я зраділа. І, звичайно, не треба поспішати з «відсилкою» радистів. Міфічні радисти можуть ще стати в пригоді…» Оксана відповіла заклопотано:
— Я сама хотіла б, щоб радисти якнайшвидше виїхали з міста, але поки я не дізнаюся про наслідки, про це не може бути й мови. Я не можу порушувати інструкцію.
— Добре, але ви можете дати мені слово, що вони не будуть пробувати крутити свою машину?
— Ви маєте на увазі вихід в ефір, передачі? Звичайно. Я сама боюсь відновлювати передачі.
— І що до мене для перевірки не пришлють нову людину?
— Це я можу пообіцяти вам тільки тоді, коли буду переконана, що такої перевірки не потрібно.
— Ви переконаєтесь, — кивнув радник. — Ви побачите все на власні очі.
25. ЧЕРВОНА ШАПОЧКА І СІРІ ВОВКИ
Вони зійшли з поїзда на роз’їзді, до якого з обох боків майже впритул насувався ліс. Залізнична колія пробігала тут, немов по широкій просіці. Сонце ще не зійшло, дерева стояли по пояс у прозоро-сизому тумані. Було так тихо й гарно, що Оксана, оглянувшись навколо, відчула себе щасливою. Її мовчазний супутник з неприємним, ніби наспіх вирізаним з дерева обличчям, відразу ж, не озираючись, пішов до лісу, збиваючи чобітьми росу зі стеблинок трави і лугових квітів, що похилилися на стежку. Оксана рушила слідом за ним. Позаду пролунав тоненький гудок паровоза, й смішний, майже іграшковий поїзд, зібраний з маленьких череватеньких вагонів з довгими підніжками, пішов далі. Колеса постукотіли трохи й затихли в далині.
Ось і ліс. Він зустрів густими кущами ліщини й бруслини з блідими дрібними, схожими на квіти, восковими ягодами, що тільки починали червоніти. За кущами росли великі берези, але швидко вони поступилися місцем соснам і темним ялинам з важкими замшілими нижніми гілками.
І почалася казка про Червону Шапочку…
Поїздка до цих лісових країв була цілковитою несподіванкою для Оксани. Вона довідалась про неї наступного дня після того, як Хауссер пообіцяв, що вона «побачить усе на власні очі». Радник пропадав десь до вечора, а ввечері прийшов до неї і сказав, що все готове, й через півтори години вона повинна бути на вокзалі. Там, на вокзалі, її чекає людина, яку треба називати Марком. Марко довезе її до Вепра. Саме оцей Вепр і повинен викласти перед нею всі докази успішного виконання завдання. «Про ваш виїзд уже повідомлено, вас чекають, — інструктував свою «помічницю» Хауссер. — Ви дієте від мого імені з повноваженнями інспектора. Не треба нічого розпитувати, вам усе покажуть і розкажуть. Ви тільки скажете самому Вепрові, що вас послав друг України — Малий. Запам’ятайте: друг України — Малий. Більше нікому жодного слова. Імені мого взагалі ніде не згадуйте, навіть у розмові з Вепром. Розмовляйте тільки українською мовою, ніхто, крім Вепра, не повинен знати, що ви німкеня і з якою метою до нього прибули». — «Скільки часу триватиме моя інспекційна поїздка?» — запитала Оксана. — «Це буде залежати від вас. Я б не хотів, щоб ви довго там затримувались. Стан приблизно скрізь однаковий. Усьому, що скаже Вепр, можна вірити. Єдине, чим він може вихвалятися Занадто, — це українсько-польська ворожнеча, Ця заслуга належите мені. Так і можете повідомити ваших…» — «Але ж це тільки слова, пане раднику…» — глузливо сказала дівчина, заохочуючи на дальшу відвертість. — «Я не можу вам виставити свідків, — незадоволено промовив Хауссер, — Операція здійснювалася в обстановці найсуворішої секретності. Ідея була моя, гауляйтер Кох підтримав її. Ми, німці, першими під виглядом українців і поляків почали палити села. Можете перевірити у Вепра. Він признається, хто перший розпочав різню». — «Пане раднику, ви пам’ятаєте моє попередження про взаємну безпеку? — знайшла за потрібне ще раз попередити Хауссера Оксана. — Якщо зі мною щось станеться…» — «Я гарантую цілковиту безпеку, — поспішив запевнити її радник. — Вас будуть охороняти. Радянських партизанів у цьому лісі немає. Щодо поїзда, то він приміський, таких поїздів взагалі не зачіпають. Я вам приготував документи на ім’я Надії Пилипчук».