По живу і мертву воду

Потім була дивна безсонна ніч у маленькому, переповненому вагоні, миготіння темних тіней за вікнами, розмови селянок про сіль і мило, довгі зупинки на станціях, і, нарешті, немов у нагороду за подорожні незручності, появився оцей казковий вранішній ліс.

Йшли вже хвилин сорок. Стежка давно вивела їх на лісовий шлях з понівеченим колесами корінням, частими вибоїнами, заповненими брудною водою. Оксана декілька разів пробувала заговорити з Марком, але той насуплювався, від чого риси його обличчя й зморшки ставали ще різкішими й неприємнішими. Він зітхав і вимовляв одну й ту ж фразу: «Е, пані, про що нам говорити?» Коли в далині на роздоріжжі показався високий, почорнілий хрест, Марко зупинився й, дивлячись на нього, зовсім по-селянському почухав пальцями потилицю.

— Заблудилися, Марку? — суворо запитала дівчина. — Ви не знаєте, де ми?

— Ні, не заблудився, тільки, здається, трохи вбік узяв.

— Нам ще довго йти?

— Зараз підводою поїдемо. Тут десь підвода нас чекає.

Але підводи не було видно, і провожатий Оксани занепокоївся. Вийшли на узлісся. Тут біля дороги стояв ще один хрест — невисокий, камінний, побілений вапном, з такою ж біленькою сліпою фігурою, біля ніг якої стирчав пучок засохлих квітів. За хрестом видніли поля і віддалік — декілька оточених садами хат. Марко тихо вилаявся, винувато покосився на дівчину, поспішно сказав:

— Почекайте тут, пані. Я швидко. Тільки з цього місця не сходьте. Зараз поїдемо.

Марко прудко побіг до хаток. Оксана підійшла до хреста. Фігура спасителя здавалася виліпленою невмілими дитячими руками, на стертому, обличчі ледве можна було помітити ніс і ямки очей, маленьку, трохи більшу, ніж кулак, голівку прикрашав іржавий бляшаний вінок. Бог. Великий, всемогутній, суворий і милосердний.