Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Рано-вранці наступного дня Елізабет і Луїза, пам'ятаючи доручення Шкіряної Панчохи, зустрілися, як було домовлено, і вирушили до мосьє Лекуа. Хоч мешканці селища вже прокинулися, в крамниці людей було небагато — сам ґречний господар, Біллі Кербі, якась покупниця і хлопець-помічник.

Мосьє Лекуа з очевидною втіхою читав якогось листа, а лісоруб стояв із сокирою під пахвою, засунувши одну руку за пазуху, а другу — в кишеню куртки, і добродушно дивився на француза, немовби поділяючи його радість. У нових поселеннях панувала свобода манер, незалежно від суспільного становища людей, їхньої освіти й виховання. Коли дівчата ввійшли до крамниці, господар, не помітивши їх, саме звертався до Біллі:

— Ах, мосьє Біль! Цей лист зробив мене найщасливішою людиною! Ah, ma chиre France![63] Я знов побачу тебе!

— Я рада чути, мосьє, що ви отримали приємну звістку, — мовила Елізабет. — Але, сподіваюся, ви не назавжди полишаєте нас?

Галантний крамар заговорив тепер французькою мовою і сповістив Елізабет, що має надію незабаром повернутися на батьківщину. Однак хвилювання не заважало йому, за звичкою, обслуговувати покупців, і він, розповідаючи прегарній гості про зміну в житті своїх співвітчизників, устиг відпустити лісорубові порцію тютюну.

В листі йшлося про те, що мосьє Лекуа, який, не мавши за собою провини, втік від страху перед революційним урядом, міг повернутися до Вест-Індії, а француз сподівався посісти колишнє почесне місце в суспільстві, хоч як звик до теперішнього свого становища й вів торгівлю з великою вправністю.

Ми не будемо повторювати всі ті милі речі, якими обмінялися обидві сторони, а також безконечні запевнення француза, нібито йому дуже шкода буде втратити товариство міс Темпл. Під час цього обміну милими речами Елізабет вибрала хвильку й непомітно купила порох у хлопця-помічника, якого звали Джонатаном.

Дівчата вже зібралися йти, але мосьє Лекуа, вирішивши, мабуть, що не все сказав, з дуже поважним виглядом попросив у спадкоємиці згоди поговорити з нею віч-на-віч, посилаючись на якусь вельми серйозну причину. Елізабет погодилася, призначила час візиту, й дівчата нарешті вибралися з крамниці, куди вже почали сходитися покупці і де їх зустрічали так само ґречно, як і завжди.

Елізабет і Луїза мовчки дійшли до моста, й тут міс Грант зупинилася, бажаючи, але, видимо, не наважаючись щось сказати.

— Що з вами, Луїзо? Ви, часом, не захворіли? — стурбовано запитала Елізабет. — Може, повернемося додому, а із старим зустрінемося іншим разом?

— Ні, я здорова, тільки мені лячно… О, я не можу знов іти на ту гору! Ні, мені несила зробити це!

Це зізнання було цілковитою несподіванкою для Елізабет, яка, хоч і не мала забобонного страху перед небезпекою, що її вже не існувало, проте вважала, що дівчині не зовсім годиться самій блукати в лісі. Вона трохи помовчала, вагаючись; потім, розуміючи, що треба діяти, а не розмірковувати, твердо сказала: