Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
А копи Амундсен був уже на вулиці, Цапфе кинувся наздоганяти його, здалеку розмахуючи слоїком з якоюсь коричневою маззю.
— Я знаю, ви весь час стоїте у воді. Помастіть оцією маззю чоботи, і вони не пропустять жодної краплі вологи.
Чоловіки потисли один одному руки. Випадкове знайомство переросло в справжню дружбу, що зігрівала Амундсена в його самітному житті.
В неділю у чепурному, обплетеному виткими трояндами одноповерховому будиночку, що напрочуд нагадував Руалові рідний дім, молодий капітан познайомився з фру Цапфе, пишною рум'яною жінкою з веселими очима.
— Мені дуже приємно познайомитися з вами. Мій чоловік стільки розповідав про вас, та й не тільки він. А це моя племінниця Нора. Попереджаю, дуже несмілива й небалакуча.
— Ми, певне, вже зустрічалися з панною Норою.
Руал міцно, по-чоловічому потиснув руку гарній, стрункій дівчині.
— Це ж, мабуть, ви із своїми друзями щодня збираєтесь на колодах поблизу моєї шхуни, правда?
— Ви впізнали мене?
Обличчя дівчини спаленіло рум'янцем до самого білявого волосся, вона ніяково опустила очі.
— Висміюєте мене, глузуєте. Я тільки вдаю, що не чую, — жартівливо докоряв він їй.
— Я — ні, ніколи! — гаряче заперечила дівчина і знову зашарілась, коли він вдячно глянув на неї.
— Де ж у дідька запропастився цей ваш капітан Амундсен? Обнишпорив уже весь порт. Головний редактор голову з мене зніме, якщо я сьогодні по вишлю в нашу газету інтерв'ю з Амундсеном!
Молодик вибігав усе місто, обурювався, благав, але даремно. Звідки ж йому було знати, що Амундсен, почувши про приїзд представника столичної преси, одразу ж сховався у невеличкому складі на верфі? Він відчував органічну неприязнь до преси. Не міг забути, як газети безжально висміювали у свій час Фрітьофа Нансена. Навіть коли жителі Тромсьо запитували про майбутню експедицію, Амундсен відповідав неохоче. А що вже казати про якогось там писаку з Крістіанії! Руал вирішив мовчати як риба і не дати витягнути з себе жодного слова. Але він не врахував настирливості газетярів.
Заповзятливий Олав Рамм — так звали кореспондента, — пронюхавши нарешті, де сховався Амундсен, видряпався по стрімких, мов трап, сходах і заскочив капітана в маленькому, заставленому ящиками приміщенні, з якого неможливо було втекти. Початок розмови відбив би охоту хоч у якого репортера.
— Ваша експедиція, капітане, викликає дедалі більший інтерес. Я хотів би почути щось сенсаційне, — сказав кореспондент, виймаючи олівець і записник.
У відповідь — ні звуку.
— Скільки, ви гадаєте, часу займе у вас дорога до Лос-Анджелеса?
— Куди? Може б, вам схотілося ще, щоб я обігнув обидві Америки — Північну й Південну? Я маю намір пройти через Берінгову протоку в Тихий океан. Усього-на-всього. Досі це ще нікому не вдавалося. П'ятдесят вісім експедицій пробували зробити це протягом останніх трьох століть, і все марно.
— І скільки потрібно вам часу, капітане? Коли ви думаєте повернутись?
— Поняття не маю. Принаймні не скоро.
— Як то? — Олівець кореспондента безпорадно завис у повітрі.
— На таке безглузде запитання я не можу дати відповіді. Ніхто цього не знає. Може, за чотири роки, може, за п'ять, а може, й ніколи. Не знаю, — відрубав Амундсен і знову замовк. «Що йому товкмачити! Люди, позбавлені уяви, не здатні зрозуміти, що саме в цьому й полягає непоборна, ні з чим не зрівнянна принадність експедицій», — подумав він.
Кореспондент знизав плечима.
— Скільки ви берете провіанту?
— Багато. Якнайбільше. І не тільки провіант, ми беремо все — від голки до вил, тисячі й тисячі дрібних, здавалося б, незначних речей, нестача або відсутність яких може спричинитися до катастрофи. Ні про що не можна забувати, — випалив Амундсен.
Так само і з іншими запитаннями. Відповіді були різкі, жодна з них не годилася для першої сторінки «Морген-бладет».
Та кореспондент усе ще не відступався.
— А звідки у вас гроші? Чи вистачить вам їх? — запитав він нарешті.
Питання було влучне, воно торкалося найболючішої проблеми.
— Я зібрав усе, що тільки міг. Всюди звертався, все змушений був брати в кредит, — прохопилося в Руала. І хоч у цих словах вчувалася гіркота, кореспондент відітхнув з полегкістю, закурив і зручніше всівся на стільчику.
— Поговорімо по-дружньому. Пропоную вам розповісти і пояснити мені все щиро, без недомовок, бо, відверто кажучи, я й сам багато чого тут не розумію. Обіцяю написати велику статтю про ваші плани і труднощі. Більше того, сподіваюся, майже впевнений у цьому, що багато наших читачів виявлять бажання допомогти вам. Так бувало вже не раз. Справа ця, бачу, варта підтримки. Зрештою, ви нічим не ризикуєте. Чому б не спробувати? Ви мені зробите послугу, і, хтозна — може, я вам також.