Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Ти — зрадник. Партія тобі довіряла, а ти? Партія? Хто це партія? Може, це також і я? Може, тут є і мій внесок?
Нема вже ніяких твоїх внесків, партія — не акціонерне товариство, шановний товаришу Новак.
Дзвонить Смоляк.
— Все йде добре, еге? Добре йде?
— Добре.
Бартек не піде хвалитися, що знайшов собі схованку в брата. Не піде. Але це мало що міняє. Як він сказав:
«Не треба буде навіть псувати надгробка. Мені не дозволено жити, але дозволено вмерти. Коли і як я схочу».
Може, це й не брехня, не п’яне верзякання, Магда цим разом помилилася. «Ви не врятуєте мене і не погубите».
Дурень. Буде амністія. Тому, хто прийде добровільно, кожному палієві, якщо він прийде добровільно, всі провини буде даровано. Може, треба було йому про це сказати, напевно, треба було сказати, переконати: почекай, пересидь, ніхто тебе минулим не буде докоряти. Що з того, що не буде? Я сам собі докорятиму — так відповів би Бартек. Так відповів би вчора, сьогодні. А потім змінив би думку, напевне змінив би думку.
Миколайчик у вікні адвокатської контори, резиденції ПСЛ, спохмурнів, скис. Помітив це Сухацький. Горять сімдесят п’ять відсотків мандатів, так завжди буває з тими, кого посіла манія величності. Сухацький вважає, що Миколайчик маніяк. Чи можна, чи слід говорити таке про заступника прем’єр-міністра? Сухацький регоче, мов з дотепного жарту. І Кароль теж сміється, з деяким запізненням, мляво.
— Що з тобою? Якісь неприємності?
— Нічого особливого. Дружина трохи нездужає. Знаєш, перша вагітність. «Перемога на всьому фронті. Нищівний розгром реакції. Провал ворожих підступів і маячних планів реставрації капіталізму». Сурма притишує репродуктор і ляскає себе по колінах.
— Я непокоївся за вас, товаришу Новак, за ваш повіт, їй-богу, просто-таки боявся. Але ви, як бачу, не байдикували. — Плеще Кароля по плечу. — Тут була важка ділянка. Тепер я вам признаюсь. Ми навіть допускали можливість поразки у вашому повіті. Поздоровляю, Новак, видно добру підпільну школу, своє діло знає, правда ж?
— Ні!
— Що ні?
— Я не питиму.
— Дивак. Одну. За перемогу.
Смоляк теж вважає, що одну можна. За перемогу.
Вони вміють пити. Кароль не вміє. Голова наморочиться, в очах сльози. Його одвезуть додому. Опівночі можна собі це дозволити. Все вже позаду. Смоляк обіймає Кароля, цілує в губи, мов жінку.
— Тепер відпочинем. Після амністії бандити повилазять з лісу, всі до одного, от побачиш, от побачите, тепер почнеться нормальне будівництво соціалізму. Люди й не згледяться, як побудують соціалізм.
Для Смоляка соціалізм — це будівля. З порожнистої цегли й толю, наприклад. Що ж, нехай і будівля.
Спав Кароль довго. Прокинувшись, глянув на календар. 20 січня. Отже, вибори позаду. Вийшло. Та хіба ж могло не вийти? День чудовий. Ясно і тихо. Може, аж занадто тихо?
— Починаєш пити? — Це Магда. Кароль дивиться їй в очі, вони такі ж самі, як вчора, — дві крижинки.
— Ні, тільки одну чарку. На честь перемоги. Ти розумієш, що це означає? Розумієш? Найтяжчий етап пройдено. Тепер ніхто й ніщо не зіб’є нас з обраного шляху.
— ^Я чекала, поки ти прокинешся.
— Ну, от я й прокинувся.
— Ти зробив велике діло, Каролю.
— Не розумію тебе.
— Я кажу про Бартека. Ти врятував людину. Ти не радий? Ти ж хотів його врятувати. Неодмінно. Дуже хотів. Мабуть, тільки я одна знаю, як ти цього прагнув.
Пішов на риск, на великий риск. Це була сміливість. Неабияка сміливість.
— До чого ця іронія?
— Якби ти його виказав, він став би перед судом.
Тепер, хоч ще не зараз, а як оголосять амністію, він прийде добровільно, і йому все простять. Не посадять у тюрму.
А в пам’яті все загоїться. І все буде гаразд. Завдяки тобі.
Тільки завдяки тобі. Бо Чеслав…
— Не говори за мене, гаразд?
Аж тепер Кароль помічає Чеслава. Він стоїть біля груби, втупившись у підлогу, слова вимовляє через силу, наче його щось душить.
— Чого ж ти плачеш, Магдо?
— Він застрелився, — каже Чеслав. «Все-таки. Все-таки. І зброю мав. Обманув мене», — думає Кароль, але все ще не може, не хоче повірити.
— Що ти плещеш?
— Те, що чуєш.
Він вже мертвий. Йому не дозволено було жити. Не дозволено? Мабуть, залишив довгого листа, що не хоче бути амністованим бандитом. Лежить з простреленою скронею, а може, серцем, обличчя закрите якоюсь ганчіркою. А день такий гарний! Ясно і тихо. Може, аж надто тихо? Мати стискає кулаками скроні, мов скорботний Христос у Крачівському костьолі. Не плаче. Говорить, не підводячи голови, озивається до столу, застеленого сірою скатертиною: