![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Шурхіт річечки біля ніг… Берег, всипаний жовтим листям…
— Вогнедане, — сказав Веданг лагідно, — а пам’ятаєш, як ти йшов мене рятувати? З флейтою за поясом і з отими ножичками на руці?
— Я коли побачив тебе біля отої конов’язі — озвірів, — стиха озвався Вогнедан, — дивлюся — ти, не ти… Одежа висить лахміттям, груди аж обвуглені, а лице… І ці… істоти… шкіряться… Найгірше, що їм подобалося, брате… Їм не було огидно, як ото князю Владу в ущелині Трьох Смерек. Їм подобалося знущатися над тобою…
— Я вдячний тобі хоча б за те, — сказав Воїслав, — що зі мною не зробили такого, як з паном Владом… І ти ще ображаєшся на мене, що я не захотів тебе відпускати у світ неявний, навіть з коханою дівчиною…
— Темні води мого духу, — безпомічно сказав Вогнедан, і «Пелюстка вогню» вислизнула з його руки, брязнувши об каміння, — в них навіть Місяць не відбивається нині, Воїславе.
— Дана — твоя зіронька, — мовив Веданг і обійняв друга за плечі, - і твій світел Місяць… А я — лише твій Дракон, незмінний і вірний, згідно родового герба. Ну, отямся… Ти не є самотнім.
— В осіннім полі —
Різнобарв’я трав, — озвався Вогнедан, дивлячись на галявину поміж деревами,
Що переплутались, переплелись —
Як безлад,
Що коїться у серці від страждань.
В моїй душі нині — так само… Я вчинив зле… Я продовжую чинити зле… Що я роблю не так, Воїславе?
— Ти занадто зосередився на власних кривдах, — сказав Дракон, — і забув про те, що поруч з тобою є особи, котрі…
Принц підвів на нього очі.
— Я вибачив тобі, - мовив ледь чутно, — і ти вибач мені брате… Я дійсно заледенів, як витоки Літави.
— До речі, - сказав Веданг з деякою таємничістю, — тут неподалік є місце, де можна нарізати пізніх зоряниць… Моя Гордана дуже любить отримувати букети, складені з належною вишуканістю. Давай повернемо зброю на належне їй місце і підемо по ці чудові квіти…
— Ти обікрав чийсь садочок, о нещасний закоханцю? — спитав Вогнедан трохи веселіше, — те місце, де я брав квіти, на жаль…
— О, — сказав Дракон, — хазяїн цього чудового саду, вірніше клаптика землі з отими квітками, ладен віддати їх усі за можливість оповісти певному гостровухому воякові про духовні подвиги Мейді з Лугерби та Кілені з Ульгони. Цього чоловіка, який колись служив охоронцем товарів у купця з Ігворри, навернули до мейдизму в самій Лугербі. Він запевняє, що провів ніч у гробниці святого Мейді, і на нього зійшло просвітлення розуму. Щоправда, мені здається, що бідолаха… Але не будемо говорити зле про поштивого володаря кількох десятків квітів, частину яких ми хочемо подарувати певним ніжним особам.
— Це ти не у нього навчився, — спитав Вогнедан з тінню усміху на вустах, що ледь порожевіли на холодному вітрі, - відкладати вбік меча, коли тебе викликають на поєдинок?
— О, — сказав Дракон лагідно, — нехай мене викличе хтось інший… Але не ти… Адже, милий брате, судячи з останніх наших вправ зі зброєю, я зробив висновок, що я від тебе нині сильніший, і тому…
— Ще за два тижні, - мовив Вогнедан, — я наріжу хусточок з твоєї сорочки і подарую їх пані Гордані…
— Доведеться вбрати сорочку з тонкого льону, — засміявся Воїслав, — на такий двобій я завжди…
— Гаразд, — сказав принц, — то де живе цей поштивий повелитель зоряниць з просвітленим розумом? Коли я говорю про розум, то маю на увазі, звісно, не зоряниці.
— Камінний Кут, остання хата, — відповів Дракон, радий уже з того, що його принц трохи вийшов зі страшного заціпеніння, — бідолаха є деякою мірою вигнанцем, бо родогорці його недолюблюють. На Прикордонні кожного мейдиста підозрюють в тому, що він є прихованим вивідачем. Хоча наш володар зоряниць сто разів запевнив мене, що не має жодного зв’язку з єретиками з Ішторну…
— А, так, — всміхнувся Вогнедан, — Лугербський розкол… І святий Кілені, котрого інші учні проповідника оголосили відступником… Твій приятель є визнавцем «чистого мейдизму», на відміну від ішторнійців, котрі звуть себе вже навіть не мейдистами, а кілені-мейдистами…
— О, — мовив Веданг задоволено, — що то значить — цікавитись чужоземними звичаями… Отже, ти будеш вести з паном Зоотом розумну бесіду, а я тим часом мирно рватиму квіти. По конях!
Їдучи лісом, Вогнедан відламав гілку з клена, прозваного «срібним» за колір кори. Вона нагадала йому про приз на комині, про Дану, котра очікує на нього, про її очі, сповнені тихого суму.