![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Юнак відвернувся до віконечка і довго дивився у храмовий дворик. Коли повернувся знову, батько вже пішов.
Воїслав прийшов увечері. Очей він не підводив, і Вогнедан одразу ж зрозумів — не втримався… Прочитав…
— Що ти зробив? — спитав він стиха, — для чого?
— Ти не маєш права, — мовив Веданг, — просто не маєш права. Це втеча, милий брате…
— Ти зате маєш право вирішувати за мене? — мовив Вогнедан холодно, — гаразд… Коли я одужаю — то нам буде потрібно з’ясувати наші права за допомогою зброї. Не до першої крові, мій Драконе… На смерть. Мені байдуже — одним поєдинком більше чи менше.
— О, — мовив Воїслав, — в такому разі… Ти добре знаєш, що я не зведу на тебе руку…
— Зведеш, — мовив принц батьковим крижаним голосом, — якщо захочеш зберегти голову. А поки що… Де моя дружина?
— В цьому ж шпиталі, - сказав Дракон поспішно, — ти просто не зміг дійти… Про неї дбають… Повелитель приставив до неї цілительку…
— Я вдячний Повелителю, і вже виповів йому свою вдячність, — сказав юнак, — як вона себе почуває?
— Ще не піднімалась з ложа, — мовив Воїслав, — але притомна і питала за тебе.
— Це добре, — вимовив Вогнедан, і вперше в його голосі щось здригнулось, — принаймні, мені не доведеться розшукувати її в гаю дубовім. Завтра я її навідаю. Сподіваюся, що її слабкість завадить батькові відіслати її до Зелеміню принаймні якийсь час.
— Вогнедане, твій батько не є чудовиськом, — сказав Веданг, — це в тобі говорить оте потрясіння… Не треба вам було цього робити — все не так уже безнадійно… З чого ти взяв, що ви з Даною самотні у світі? Таж у тебе приятелів півБоговлади… Всі гуртом ми б щось вигадали таке, щоб і тобі, і Дані не довелося страждати в розлуці… Ману б на неї одягли, заховали б в чиємусь маєтку… та мало що ще можна вигадати… Ти ж поводив себе, наче був оточений ворогами… Я завжди захоплювався оцією крицею в твоїй ніжній душі, але чи не занадто…
Вогнедан мовчав так довго, що Веданг вже хотів потиху піти. Але принц раптово мовив стиха:
— Коли любиш — довкола нема нікого… Тільки ти — і вона… І світ є ворожим, бо стає між тобою і нею…
— Може ти мені пробачиш? — спитав обережно Воїслав.
— Я подумаю над цим, — озвався Вогнедан ще шорстко, але Веданг сприйняв ці слова за певну надію, бо усміхнувся з деяким полегшенням і здимів нечутно, як дух.
Дану принц навідав аж за два дні з дозволу її цілительки — нечутної, мов привид, жриці-срібної. Дівчина мала вигляд засмучений і радісний водночас.
— Мій володарю, — сказала вона лагідно, — можливо воно й на краще… Я говорила з Воїславом… Ми надаремне не порадилися хоча би з ним…
— Отже, я кругом винен, — сказав Вогнедан сумовито, — не порадився, поспішив…
— О, ні, - вимовила дівчина, — просто ми були такими…
— Самотніми, — озвався юнак опісля довгої мовчанки, — і забули про існування всіх, хто міг би нам допомогти… Князь Влад… Коли я продавав йому гілку, він питав, чи не може…
— Чи не може, — почувся голос від дверей, — чимось допомогти любому родичу…
Влад Пард стояв на дверях і усміхався половиною обличчя.
— Вістова Лелег, — сказав він, — можете не вставати, а то знову заплутаєтесь у сукні, чи що на вас там… Що це ви надумали, діти мої? Такої дурості давно не бувало в Ельбері.
Вогнедан мимоволі усміхнувся теж. Різкість князя Влада здавалася йому тепер цілком допустимою. З деякого часу юнак почав недолюблювати саме слово — пристойність.
— Якби, — продовжував Влад, — від нещасливого кохання добрі люди і дивні йшли з життя, в Ельбері не було б кому ховати мертвих. А тим більше, аби це робили від щасливого кохання. Ну що оце мені діяти з тобою, вістова? Всадовити під арешт разом з паном Світанком?
— Разом? — прищулилась Дана, — разом я згодна хоч і зараз…
— Діти мої, - зітхнув князь Чорногори, припиняючи жарти, — в моєму житті була одна біда, яка мені й досі сниться. Але я і то не повісився… Живу, бачите… Лякаю своїм виглядом людей і дивних… Дбаю про Чорногору… А повіситись ой як хотілося… Не мої муки мені ввижаються — загибель дівчини, яку я любив колись. Перш ніж мені почали очі виймати, я мусив дивитись, як її… А задля неї я другу найкращому поперек дороги став… Покохав… Двадцятилітній красень Влад, котрий любив свою подругу і свою гітару… Важко уявити, еге ж?
— Ви такий сильний, — пробурмотів Вогнедан, — коли ще можете сміятись… Я б такого не пережив…