Марш Радецького та інші романи

— Пан фон Бабенгаузен має рацію! Цілковиту рацію! Якщо пана наступника на троні справді вбито, знайдуться інші наступники!

Пан фон Сенні, по крові більший мадяр, аніж пан фон Надь, та ще й охоплений раптовим страхом, що цей єврейський паросток переважить його в угорських симпатіях, підвівся й сказав:

— Якщо пана наступника на троні вбито, то, по-перше, нам про це нічого не відомо напевне, а по-друге, нас це зовсім не обходить!

— Нас це почасти обходить, — сказав граф Бенкі, — але ж його зовсім не вбито. Це лише чутка!

Надворі, не вщухаючи, періщив дощ. Синьо-білі блискавки спалахували тепер дедалі рідше, грім погуркотів кудись ген-ген.

Обер-лейтенант Кінський, який зріс на берегах Молдови, твердив, що наступник на троні був вельми хисткою підпорою монархії, якщо взагалі тут можна вжити слово «був». Особисто він, обер-лейтенант, тієї ж таки думки, що й попередній промовець: убивство наступника на троні слід розглядати як неправдиву чутку. А ми тут, мовляв, так далеко від гаданого місця злочину, що навіть нічого не спроможні перевірити. І правда, в кожному разі, стане відома аж десь після свята.

Після цього п’яний граф Бенкі почав розмовляти зі своїми земляками по-угорському. Неугорці не розуміли жодного слова. Вони мовчали, поглядали почергово то на того, то на іншого співрозмовника і, все-таки дещо збентежені, чекали. Та угорці, здавалося, зібрались незворушно провадити розмову цілий вечір, можливо, й тут ідучи за національним звичаєм. З виразу їхніх облич, навіть не розуміючи ані слова, можна було помітити, що вони мало-помалу починали забувати про присутність інших. Подеколи вони всі в один голос сміялися. Решта почувалася ображеною, не так недоречністю їхнього сміху під таку годину, як тим, що причина його була незрозуміла. Єлачиха, словенця, опав гнів. Він так само ненавидів угорців, як зневажав сербів. Він любив монархію. Він був патріотом Австрії. А тепер стояв, тримаючи свою любов до монархії в широко розставлених, безпорадних руках, неначе прапор, який треба почепити, але для якого нема місця на гребені даху. Безпосередньо під угорським пануванням жила частина його одноплемінців-словенців і їхніх двоюрідних братів хорватів. Ціла Угорщина відмежовувала ротмістра Єлачиха від Австрії, Відня і цісаря Франца Йосифа. У Сараєві, майже на його батьківщині, і, може, навіть рукою такого самого словенця, як і він, Єлачих, убито наступника на троні. І якби ротмістр зараз почав захищати загиблого від образ угорців (він єдиний у цьому гурті розумів угорську), то йому могли б сказати, що це ж, мовляв, ваші однонлемінці — вбійники. Він справді почувався трохи винним, сам не знав чому. Півтори сотні років його рід чесно й віддано служив династії Габсбурґів. Та вже обидва його сини-підлітки говорили про самостійність усіх південних слов’ян і ховали від нього брошури, певне, завезені сюди з ворожого Белграда. А він любив своїх синів. Щодня о першій годині, коли полк проминав гімназію, вони прожогом вискакували з великих брунатних дверей своєї школи й кидалися йому назустріч з розкошланими чубами й розкритими від сміху ротами, і батьківська любов щоразу змушувала його зіскакувати з коня, аби обняти дітей. Він заплющував очі, бачивши, що вони читають підозрілі газети, й затуляв вуха, чуючи, як вони провадять підозрілі розмови. Він був розумний і знав, що безсило стоїть поміж своїх предків і нащадків, яким судилося стати предками цілком нової породи людей. Вони мали його обличчя, барву його чуба і його очі, проте серця їхні билися в новому ритмі, у їхніх головах народжувалися нечувані думки, їхні горлянки співали нових, незнаних пісень; і ротмістр, бувши якихось сорока років, почувався старим, а сини здавалися йому незбагненними правнуками.