Марш Радецького та інші романи

У невеличкому приміщенні за кілька хвилин стало жарко.

— Повідчиняйте вікна! — сказав хтось.

Ще хтось, клацнувши защібкою, розчинив одне з високих, вузьких вікон і вихилився з нього, але відразу й сахнувся назад. Біла, надзвичайної сили блискавка сяйнула в паркові, куди виходило вікно. Хоч у темряві не можна було розгледіти, у що вона влучила, та добре чулося, як з тріском падали поламані дерева, важко зашуміли, повалившись, їхні чорні крони. Навіть сповнені пихи «байдужі», що досі незрушно сиділи на килимі, враз підхопилися, підпилі похитнулися, і всі поблідли. Вони чудувалися, що ще живі. Затамувавши подих, усі дивилися одне на одного розширеними очима, чекаючи удару грому. Минуло кілька секунд — і він гримнув. Але між спалахом блискавки й ударом грому вмістилася ціла вічність. Усі силкувалися стати якомога ближче одне до одного. Вони збилися круг столу в суцільну купу тіл і голів. І хоч які різні були їхні обличчя, на них тієї миті проступила братерська схожість. Так неначе то була найперша в їхньому житті гроза. З побожним страхом чекали вони, поки різко й коротко громохнув грім, аж потім відітхнули. І коли за вікном розпанахані блискавкою важезні хмари з переможним свистом розлилися потоками зливи, чоловіки в кімнаті знов почали вертатися на свої місця.

— Святкування треба припинити! — сказав майор Цоґлауер.

Ротмістр Чох, із зірочками конфеті в чубі й уривком рожевої паперової стрічки круг шиї, зірвався на рівні. Він був ображений як граф, як ротмістр, як драгун зокрема, як кавалерист узагалі, але понад усе — як він сам, неповторний індивід, одне слово — як Чох. Його куценькі густі брови злетіли догори й двома колючими живоплотами з коротких шпичаків загрозливо наставилися на майора Цоґлауера. Його великі, нерозумні, ясні очі, в яких звичайно відбивалося все те, що вони ввібрали в себе впродовж цілих років, але дуже рідко — те, що вони бачили перед собою ось цієї миті, тепер, здавалося, випромінювали всю пиху цілої низки предків Чоха, пиху, що брала свій початок з п’ятнадцятого століття. Він уже неначе забув і блискавку, і грім, і страхітливу звістку, і все, що сталося в попередні хвилини. У його пам’яті збереглися лише ті титанічні зусилля, яких він доклав до влаштування цього свята — здійснення його, Чохової, геніальної ідеї. Та він не дуже міг би стриматись, якби й хотів: він випив шампанського, і сідловина його невеличкого носика спітніла.