Марш Радецького та інші романи

А тим часом у небі над лісом збиралися довгоочікувані хмари. Грім лунав чимраз ближче, та його заглушували військові оркестри. Коли над тентами, повозами, конфеті й танцями запав вечір, засвітили лампіони й не помітили, що вони під раптовими поривами вітру гойдаються дужче, ніж годиться гойдатися святковим лампіонам. Блискавиці, які дедалі ясніш освітлювали небо, ще довго не могли дорівнятися феєрверкові, що його солдати пускали край «лісочка». І всі схильні були вважати випадково помічені блискавки за невдалі ракети.

— Гроза надходить! — сказав раптом хтось. І чутка про грозу почала розходитися по «лісочку».

Отож усі налагодилися тікати і рушили пішки, верхи і в повозах до палацу Хойницького. Всі вікна в ньому стояли відчинені. Сяйво свічок вільно струмувало крізь них широкими, колихкими промінними віялами на простору алею, золотило землю й дерева, листя на яких через те здавалося металевим. Було ще не пізно, а проте вже темно від хмар, які зусібіч сунули одна на одну й збивалися докупи. Біля під’їзду до палацу, на просторій алеї й на овальному, вкритому жорствою майданчику тепер скупчилися коні, повози, гості, строкаті жінки й ще строкатіші офіцери. Верхові коні, яких тримали за поводи солдати, і коні, запряжені в повози, яких насилу стримували візничі, нетерпеливилися; вітер, мов електричним гребенем, прочісував їхню лискучу шерсть, вони тривожно іржали за затишком стайні і тремтячими копитами загрібали жорству. Стривоженість природи і тварин ніби передалися й людям. Веселі вигуки, якими вони ще кілька хвилин тому перекидалися, мов м’ячиками, враз завмерли. Усі трохи злякано поглядали на вікна й двері. Аж ось великі двійчасті двері відчинилися, і гості купками рушили до входу. Чи то через надмірну зосередженість на, хай і звичному, але завжди збудливому передгроззі, чи тому, що увагу всіх поглинули на ту мить незграйні звуки обох оркестрів, що вже були в приміщенні й заходжувалися наладнувати інструменти, ніхто не завважив квапливого чвалу коня, яким прискакав ординарець; він рвучко зупинив огиря біля палацу. В усьому своєму службовому спорядженні, в блискучому шоломі, з карабіном за плечима й патронташем на поясі, у зблисках білих блискавок і на тлі темно-лілових хмар, він скидався на театрального вісника війни. Драгун скочив з коня й спитав полковника Фештетича. З’ясувалося, що полковник уже в палаці. За мить він вийшов, узяв з рук ординарця якийсь конверт і повернувся до будинку. В округлому вестибюлі, де не було горішнього освітлення, він зупинився. Лакей із канделябром у руці став у нього за спиною. Полковник розірвав конверта. Лакей, з ранньої юності виховуваний у великому мистецтві слугування, все ж таки не міг погамувати раптового дрожу своєї руки. Свічки, що він тримав, дуже заколивалися. Він зовсім не намагався читати через полковникове плече, текст листа потрапив у поле зору його благопристойних очей мимохіть — одне-єдине речення з кількох велетенських слів, дуже виразно написаних синім хімічним олівцем. Як не зміг би він зі стуленими повіками не відчувати блискавиць, які тепер дедалі частіше перетинали небо в різних напрямках, так само неможливо було для нього відірвати погляд від страшного, велетенського синього напису: «Є чутка, що в Сараєві вбито наступника престолу».