Марш Радецького та інші романи

Що ж до лейтенанта Тротти, то він передав свою заяву про відставку з армії під час офіцерського рапорту. Прохання негайно задовольнили. На учбовому плацу він прощався з товаришами. Вони не знали, що йому сказати. Оточивши його нещільним колом, вони мовчки стояли, поки, врешті, Цоґлауер знайшов прийнятну формулу прощання. Вона була вкрай проста.

— На все добре! — сказав він.

І всі повторили ті слова.

Лейтенант поїхав до Хойницького.

— У мене завжди знайдеться місце! — сказав той. — Я, до речі, заїду до вас!

На мить Тротта згадав пані фон Таусіґ. Хойницький догадався про те й сказав:

— Вона в чоловіка. Його напад цим разом триватиме довго. Може, він назавжди лишиться там. І добре зробить. Я йому заздрю. До речі, я її провідував. Вона постаріла, друже, постаріла!

Наступного ранку, о десятій годині, Тротта увійшов до окружного управління. Батько сидів у канцелярії. Тільки-но відчинивши двері, лейтенант побачив його. Він сидів біля вікна, саме навпроти дверей. Сонце, пробиваючись крізь зелені жалюзі, прослало вузькі пасмуги на темно-червоному килимі. Дзижчала муха. Цокав годинник. Було прохолодно, тіняво й по-літньому тихо, як колись під час канікул. Проте сьогодні на всіх предметах у цій кімнаті лежав якийсь новий, непевний блиск. Не знати звідки він походив. Окружний начальник підвівся. То він випромінював те світло. Чисте срібло його бакенбардів підсвічувало притемнений зеленими жалюзі день і червону жарінь килима. То розливалася сяйлива лагідність незнаного, може, потойбічного дня, який уже ввійшов у земне існування пана фон Тротти, отак, як ранки світу посейбічного починають бриніти, ще коли на небі сяють нічні зорі. Багато років тому, як ти приїздив на канікули з моравської Білої Церкви, батькові бакенбарди ще скидалися на невеличку, чорну, розділену навпіл хмарку.

Окружний начальник так і стояв біля письмового столу. Він почекав, поки син підійшов, тоді поклав пенсне на службові папери і обійняв сина. Вони швидко поцілувалися.

— Сідай, — сказав окружний начальник і вказав на крісло, те ж таки, в якому Карл Йозеф, бувало, сидів іще кадетом, у неділю, з дев’ятої до дванадцятої, тримаючи на колінах кашкета зі вкладеними в нього білими рукавичками.

— Батьку, — почав Карл Йозеф. — Я кидаю армію!

Він почекав. Він одразу ж відчув, що нічого не спроможний пояснити сидячи. Отож він підвівся, став навпроти батька по другий бік столу і втопив очі в сріблясті батькові бакенбарди.

— Після того лиха, — сказав батько, — що спіткало нас позавчора, це скидається на… на… дезертирство.

— Ціла армія вчинила дезертирство, — відповів Карл Йозеф.