Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
— Накажіть йому замовкнути! — прошепотів Фештетич.
— Пане лейтенанте, — сказав Цоґлауер, — залиште нас!
Тротта рушив до дверей. Саме тоді їх штовхнули з того боку. Купа гостей, з конфеті й паперовими стрічками на головах і плечах, ринула до кімнати. Двері покинуто відчинені. З інших покоїв долинав жіночий сміх, музика і шаргання ніг танцівників. Хтось гукнув:
— Наступника на троні вбито!
— Жалобний марш! — крикнув Бенкі.
— Жалобний марш! — підхопило кілька голосів.
Усі ринули з кімнати. У двох великих залах, де перед тим танцювали, тепер обидва військові оркестри під керуванням усміхнених, червоних як мак, капельмейстрів грали Шопенів жалобний марш. Довкола снувало кілька гостей — кружка, кружка, в такт жалобного маршу. Барвисті паперові змії та зірочки конфеті начіплялися в них на плечах і волоссі. Чоловіки у військовому й цивільному вели жінок під руку. Ноги їхні кепсько слухалися макабричного, ламкого ритму. Оркестри грали без нот і, властиво, без диригування, лише під повільні, заокруглені помахи, що їх робили в повітрі чорні палички диригентів. Подеколи один оркестр не встигав за другим і, поспішаючи наздогнати, пропускав кілька тактів. Гості ходили по колу, залишаючи вільним кружало дзеркально-блискучого паркету посередині. Отак вони і йшли, ступаючи один за одним, наче за покійником, кожен скорботник — за трупом переднього, а посередині в їхньому колі — невидимі трупи престолонаступника й монархії. Всі були п’яні. А хто ще не зовсім сп’янів, тим голова йшла обертом від нескінченного кружляння. Потроху оркестри пришвидшили гру, і ноги жалібників почали йти маршовим кроком. Барабани вибивали без угаву, і замашні молоточки великих литаврів застрибали, наче ноженята молоденьких, прудких баранців. П’яний литаврник раптом ударив у срібного трикутника, і тієї ж таки миті граф Бенкі зробив радісний стрибок.
— Свиня здохла! — ревнув граф по-угорському.
Проте всі зрозуміли той вигук, наче б угорець прогорлав німецькою. Несподівано декотрі почали підскакувати. Оркестри дедалі швидше шкварили жалобний марш. А трикутник знай посміювався — сріблясто, дзвінко і п’яно.
Нарешті лакеї Хойницького почали прибирати інструменти. Музиканти кидали їх з усміхом. Скрипалі, витріщивши очі, втупилися услід своїм скрипкам, віолончелісти — своїм віолончелям, сурмачі — своїм сурмам. Декотрі ще пиляли смичками, що позоставалися в руках, глухоніму тканину своїх рукавів і прихитували головами в такт нечутній мелодії, що, мабуть, лунала в їхньому п’яному мозкові. Барабанщик, зоставшись без барабана, й далі вибивав паличками в повітряній порожнечі. Капельмейстрів, що були найп’яніші, лакеї врешті-решт повитягали геть із зали, взявши під пахви, десь так, як витягали інструменти. Гості реготалися. По тому стало тихо. Ніхто не видавав ані звука. Усі лишалися там, де стояли чи сиділи, й не ворушилися. Слідом за інструментами поприбирали й пляшки. А в тих, хто ще тримав недопитий келих, його просто забрали з рук.
Лейтенант Тротта вийшов з будинку. На парадних сходах сиділи полковник Фештетич, майор Цоґлауер та ротмістр Чох. Дощу вже не було. Тільки час від часу капало ще з поріділих хмар та з виступів даху. Усі три чоловіки сиділи на великих білих тканках, простелених на кам’яних східцях. А здавалося, наче вони сидять на своїх власних саванах. Чималі розтеклі плями від дощової води проступали на їхніх темно-синіх спинах. На ротмістровій потилиці прилипли вогкі клапті з паперового змія.
Лейтенант виструнчився перед старшими за званням. Вони не поворухнулися. Сиділи й далі, похнюпивши голови. Вони нагадували воскову групу військових із паноптикуму.
— Пане майоре! — звернувся Тротта до Цоґлауера. — Завтра я проситиму відставки!
Цоґлауер підвівся. Він простяг руку, хотів був щось сказати й не вимовив ані звука. Небо поволі яснішало. Легенький вітер роздер хмари, у сяйливому сріблі короткої ночі вже мрів світанок, і обличчя стало видно досить виразно. На худорлявому обличчі майора все було в русі. Зморщечки зсувалися докупи, шкіра тремтіла, підборіддя ходором ходило, біля вилиць сіпалося кілька дрібненьких м’язів, повіки кліпали і щоки здригалися. Все тіпалося на цьому обличчі від сум’яття, спричиненого плутаниною немовлених і невимовних слів, що застрявали в горлі. Тінь божевілля маяла над цим обличчям. Цоґлауер стискав Троттину руку мить… чи вічність? Фештетич і Чох, усе так само, зігнувшись, непорушно сиділи на сходах. Повітря повнилося міцним духом бузини. Чутно було, як м’яко падали поодинокі краплини дощу, як тихо шелестіли намоклі дерева та ще несміливо починали озиватися принишклі було під час грози тварини. Музика в палаці вщухла. Тільки людські голоси добувалися крізь позачинювані й позавішувані вікна.