Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Ось уже й натягнено дроти від дерева до дерева, лишилося тільки почіпляти на них гірлянди. Отож їх почепили задля спроби. Полковник оглянув їх. Існувала цілком очевидна потреба почіпляти також лампіони. Але тому, що, незважаючи на тумани й задуху, дощу вже давно не було, можна було щодня сподіватися раптової грози. Отож полковник призначив для «лісочка» постійних дозорців, чиїм завданням було за найменшої ознаки наближення грози познімати гірлянди й лампіони.
— І дроти також? — обережно спитав він ротмістра, бо добре знав, що великі мужі охоче вислуховують поради своїх менш великих помічників.
— З дротами нічого не станеться, — сказав ротмістр.
І їх вирішили залишити на деревах.
Грóзи, однак, не налітали. Було так само парко й задушно. Крім того, з відповідей кількох запрошених стало відомо, що на ту ж таки неділю, якої мало відбутися свято драгунів, призначено й святкування роковин знаного дворянського клубу у Відні. Чимало запрошених вагалися між: своєю жадобою дізнатися про всі світські новини (що було можливо лише на балу дворянського клубу) і незвичною втіхою відвідати майже легендарне прикордоння. Його екзотика здавалася їм так само спокусливою, як і плітки, нагода вивідати настрої, — прихильні чи лихі для себе, — потрібних людей, можливість зробити комусь протекцію чи самим заручитися чиєюсь протекцією, такою потрібного саме тепер. Декотрі запрошені обіцяли телеграфувати про своє рішення тільки останньої хвилини. Такі відповіді й перспектива дожидати телеграм майже дощенту зруйнували певність, у якій останніми днями утвердився полковник Фештетич.
— Це лихо! — сказав він.
— Справді лихо! — повторив за ним і ротмістр.
І обидва понурили голови.
Скільки ж тепер готувати кімнат? Сто чи лише п’ятдесят? І де? В готелі? В палаці Хойницького? Його ж, на біду, не було, і він навіть не відповів на запрошення!
— Він підступний, той Хойницький. Я йому ніколи не довіряв! — сказав ротмістр.
— Щира правда! — потвердив полковник.
Саме тієї миті у двері постукали, і ординарець доповів, що прибув граф Хойницький.
— От чудовий хлопець! — вигукнули в один голос обидва співрозмовники.
Почалися найтепліші привітання. У глибині душі полковник відчував, що його геній зайшов у глухий кут і потребував підтримки. І ротмістр Чох також відчував, що його геній вичерпався. Вони навперейми, кожен по тричі, обіймали гостя, і кожен нетерпляче очікував, коли ж урешті той, другий, наобіймається. Потім вони замовили горілки.
Усі тяжкі турботи миттю обернулися на невагомі, чарівні перспективи. Коли Хойницький, приміром, сказав:
— Замовимо сто кімнат, і якщо п’ятдесят із них пустуватиме, то нічого не вдієш!
Обидва в один голос гукнули:
— Геніально!
І знов кинулися до гостя з палкими обіймами.
Протягом цілого тижня перед святом дощу не було. Висіли на дротах усі гірлянди, всі лампіони. Часом унтер-офіцера й чотирьох вояків, що розташувалися край «лісочка» і пильно зорили на захід, у напрямку небесного супротивника, полохало глухе гурчання — луна далекого грому. Інколи вечорами спалахували над сіро-синім туманом, що громадився на західному обрії, аби м’якенько вкласти на спочинок призахідне сонце, бліді зблиски. Далеко звідси, неначе в якімсь іншім світі, випадали грози. У тихому «лісочку» тріскотіла суха глиця й висхла соснова кора. Втомлено й сонно пискали пташки. Сипкий, піскуватий ґрунт поміж стовбурами сосон розпікався. Грози не було. Гірлянди лишалися на дроті.