Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
«Байдуже про те!» — подумав він тієї миті, підійшов до столу і вдарив по ньому долонею.
— Ми просимо ласкавих панів провадити розмову німецькою.
Бенкі, що саме говорив, урвав фразу й відповів:
— Я скажу це німецькою: ми всі, мої співвітчизники і я, дійшли одностайної думки, що були б раді, якби ця свиня здохла!
Усі зірвалися на рівні. Хойницький з бадьорим окружним комісаром покинули кімнату. Гості лишилися без господаря дому. Їм дали зрозуміти, що чвари всередині армії не повинні мати свідків. Біля дверей стояв лейтенант Тротта. Він багато випив. Обличчя його було бліде, руки й ноги неслухняні, в горлянці пересохло, в серці було порожньо. Він добре знав, що п’яний, проте, на подив йому, очей не застеляв звичний благодатний туман. Навіть більше: йому здавалося, ніби він бачить усе куди виразніше, ніж завжди — мов крізь чисту, прозору кригу. Ці обличчя, що їх він сьогодні вперше побачив, здавалися йому давно знайомими. Вся ця година взагалі видавалася добре знаною. Бо то ж була година здійснення події, яку він уже так давно передчував. Вітчизна Троттів розпадалася й роздрібнювалась.
Удома, в моравському окружному місті В., може, ще була Австрія. Щонеділі оркестр пана Нехвала грав марш Радецького. Один раз на тиждень, у неділю, там була Австрія. Цісар, білобородий забудькуватий дідок із блискучою капкою на кінчику носа, і старий пан фон Тротта були Австрією. Старий Жак помер. Герой Сольферіно помер. Полковий лікар доктор Демант помер. «Кидай цю армію!» — казав він. «Я покину цю армію, — думав лейтенант. — Мій дід її також покинув. Зараз я їм скажу», — думав він далі. Як кілька років тому в закладі пані Резі, він відчув пекучу потребу щось зробити. Чи немає тут портрета, який треба врятувати? Відчував у себе на потилиці притемнений погляд свого діда. Він ступнув на середину кімнати. Він ще не знав, що скаже. Декотрі вже дивилися на нього.
— Я знаю, — почав він, так-таки й не знаючи, що скаже далі. — Я знаю, — повторив він і ступнув ще крок уперед, — що його цісарсько-королівська високість, наступник на троні, пан ерцгерцог справді вбитий.
Він замовк. Стиснув уста. Вони стали, мов вузенька блідо-рожева смужечка. В його невеликих темних очах зажевріло ясне, майже біле світло. Його темний скуйовджений чуб затінив невисоке чоло й увиразнив похмуру зморшку на переніссі — знак гніву, родову рису Троттів. Він нахилив голову. Мляво опущені руки стислися в кулаки. Усі погляди звернулися на його руки. Якби присутні були ознайомлені з портретом героя Сольферіно, вони подумали б, що той воскрес.
— Мій дід, — почав знову лейтенант, відчуваючи погляд старого в себе на потилиці, — урятував життя цісареві. Я, його онук, не дозволю, щоб родину нашого верховного головнокомандувача ганьбили. Панове поводяться скандально. — Він підвищив голос: — Ганьба! — вигукнув він. Уперше почув власний крик. Він ніколи не кричав перед солдатами, як його товариші. — Ганьба! — повторив він.
Луна власного голосу відбилася йому у вухах. П’яний Бенкі, заточуючись, ступнув крок до нього.
— Ганьба! — утретє вигукнув Тротта.
— Ганьба! — повторив ротмістр Єлачих.
— Хто скаже ще хоч слово супроти небіжчика, — провадив лейтенант, — того я пристрелю!
Він сягнув рукою до кишені. А що п’яний Бенкі почав був щось мимрити, Тротта вигукнув:
— Мовчати! — таким голосом, який здався йому й самому не своїм — чужим, громохким. Може, то був голос героя Сольферіно.
Він відчував себе єдиним цілим з дідом. Він сам герой Сольферіно. То його портрет тонув у сутінках під стелею батькового робочого кабінету.
Полковник Фештетич і майор Цоґлауер підвелися з місць. Уперше, відколи існувала австрійська гвардія, лейтенант командував ротмістрами, майорами й полковниками, наказуючи їм мовчати. Жоден із присутніх більш не вірив, що вбивство наступника на троні було лише чуткою. В своїй уяві вони бачили наступника на троні серед червоної, гарячої калюжі крові. Вони боялися, що й тут, у цій кімнаті, наступної ж хвилини побачать кров.