Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
— Якщо поріжетеся, — озвався Ньюсон-всезнайко, — одразу продезинфікуйте рану. Про це не слід забувати. Минулого року був один хлопець, він уколовся, не звернув на це увагу, і закінчилося все зараженням крові.
— Він одужав?
— О ні, помер за тиждень. Я ходив у морг подивитися на нього.
Коли настав час пити чай, у Філіпа боліла спина; а пообідав він так легко, що вже добряче зголоднів. Руки тхнули тим дивним запахом, який він вперше відчув уранці в коридорі. Здавалося, що й мафін має такий самий присмак.
— Ох, ви до цього призвичаїтеся, — заспокоїв Ньюсон. — Будете навіть сумувати за смородом старої доброї розтинальні.
— Я не дам цьому зіпсувати мені апетит, — вирішив Філіп і заїв мафін скибочкою пирога.
55
Філіпові уявлення про життя студентів-медиків, як і у широкої публіки, ґрунтувалися на картинах, змальованих Чарльзом Діккенсом у середині дев’ятнадцятого століття. Однак хлопець досить швидко збагнув, що Боб Соєр[231], якщо він колись існував, не мав нічого спільного з сучасними студентами-медиками.
Професія лікаря приваблює різноманітних людей, звісно ж, серед них є ледачі та легковажні. Вони уявляють собі легке життя, марнують два роки, а потім (коли гроші закінчуються, а розлючені батьки відмовляються допомогти) кидають навчання в шпиталі. Інші не можуть упоратися з екзаменами: один провал за другим шкодить їхнім нервам, і з переляку вони забувають усе, що вивчили, щойно ввійдуть до будинку екзаменаційної комісії. Рік за роком вони залишаються на тому ж курсі та стають мішенню для доброзичливої зверхності молодших хлопців: комусь вдається витягнути екзамен на фармацевта; інші залишаються асистентами без дипломів і на цій ненадійній посаді цілком залежать від своїх роботодавців; на них чекає зубожіння, пияцтво, і лише Богові відомо, який кінець. Утім, здебільшого студенти-медики — це працьовиті молоді люди, які походять із середнього класу і мають достатньо коштів, аби жити пристойним життям, до якого звикли. Чимало хлопців — сини лікарів і вже володіють якимись професійними навичками; їхня кар’єра визначена наперед: отримавши диплом, вони планують залишитися при шпиталі, а потім (можливо, після роботи корабельним лікарем на Далекому Сході) повернуться до своїх батьків і проведуть життя, практикуючи десь у селі. Кілька студентів наділені блискучим хистом: вони щороку отримуватимуть усі можливі призи та стипендії, отримуватимуть пропозиції від різних лікарень, обіймуть посаду, відкриють консультацію на Гарлі-стрит і зароблять статки, ім’я і титули як спеціалісти з якихось питань.
Медицина — єдина професія, яку можна здобути в будь-якому віці, сподіваючись, що заробиш собі на життя. Серед Філіпових однокурсників було кілька зрілих людей: один раніше служив на флоті, і пліткували, що його звідти звільнили за пиятику; інший був тридцятилітнім чоловіком із червоним обличчям, грубими манерами і гучним голосом. Третій мав дружину та двох дітей і втратив гроші на банкрутстві свого повіреного; він виглядав насуплено, наче світ йому остогид, працював мовчки, і помітно було, що запам’ятовувати щось у його віці вже непросто. Думав він повільно, і боляче було дивитися, як чоловік щосили намагається бути старанним.
У своєму крихітному помешканні Філіп почувався, як вдома. Він розставив книжки і розвісив на стінах свої картини та етюди. Над ним, на поверсі з вітальнею, мешкав п’ятикурсник Ґріффітс, але Кері його майже не бачив — частково через сусідові чергування в шпиталі, а частково через навчання в Оксфорді. Університетські студенти зазвичай трималися одне одного: як властиво молоді, вони знали десятки методів продемонструвати своїм не таким успішним колегам власну значущість, а інших студентів нудило від їхньої олімпійської величі. Ґріффітс був високим юнаком із копицею рудого волосся, синіми очима, блідою шкірою і надзвичайно червоними вустами; він належав до тих людей, кому пощастило подобатися всім навкруги завдяки своїй жвавості та незмінно гарному настрою. Він трохи бренькав на піаніно й завзято співав комічні пісеньки: щовечора, самотньо читаючи в кімнаті, Філіп чув згори крики та вибухи реготу Ґріффітсових друзів. Він згадував приємні вечори в Парижі, коли Лоусон і він, Фланаґан і Клаттон збиралися у студії й теревенили про мистецтво і мораль, сьогоднішні романи і завтрашню славу. У Філіпа щеміло серце. Виявилося, що зробити героїчний жест було значно простіше, ніж миритися з його наслідками. Найгіршим було те, що заняття здавалися Кері нецікавими. Він відвик відповідати на запитання викладача і на лекціях ловив ґав. Анатомія була одноманітною — потрібно було вчити напам’ять незліченну кількість фактів; розтини були нудними — Філіп не розумів, навіщо так ретельно копирсатися в лабораторії у нервах та артеріях, якщо без проблем можна було знайти їх на схемі в підручнику або точно побачити, де вони є, на експонатах у музеї.
231
Другорядний персонаж «Посмертних записок Піквікського клубу», роману Чарльза Діккенса.