Тягар пристрастей людських

Частенько вони ходили випити чаю в кафе на Парламент-стрит, оскільки Дансфорду сподобалася тамтешня офіціантка. Філіпові вона не здавалася привабливою — висока, худорлява, з вузькими стегнами і маленькими грудьми.

— У Парижі на неї ніхто б навіть не подивився, — зверхньо повідомив він.

— У неї гарненьке личко, — заперечив Дансфорд.

— Хіба річ у личку?

Риси обличчя у неї були дрібні й звичайні, очі сині, а чоло широке та низьке; вікторіанські художники — лорд Лейтон[232], Альма Тадема[233] та сотні інших — переконали своїх сучасників, що це еталон грецької краси. Волосся дівчина, схоже, мала густе — вигадливо викладені пасма спускалися на чоло, і вона називала цю зачіску «чубчик королеви Олександри»[234]. Схоже, офіціантка страждала від анемії — тонкі губи були блідими, мало не прозора шкіра відливала зеленим, а рум’янець ніколи не торкався щік. Зате зуби в неї були чудові. Дівчина докладала чимало зусиль, аби не зіпсувати роботою руки, тож кисті залишалися маленькими, вузькими й білими. Свої обов’язки офіціантка виконувала зі знудженим виразом обличчя.

Дансфорд страшенно соромився в присутності жінок, тому ніяк не міг заговорити з нею і невідступно просив Філіпа допомогти.

— Мені потрібно, щоб ти просто завів розмову, — пояснював він, — а далі я впораюся самостійно.

Філіп, бажаючи допомогти другові, кілька разів звернувся до дівчини, але вона здебільшого відповідала коротко, бо добре знала, хто вони такі. Юнаки, як здогадалася офіціантка, були студентами. Який із них зиск? Дансфорд помітив, як дівчина приділяє увагу чоловікові з солом’яним волоссям і щетинистими вусиками, схожому на німця; варто йому було з’явитися в кафе, як охочим зробити замовлення доводилося кликати її кілька разів. До незнайомих клієнтів офіціантка ставилася з крижаною байдужістю, а розмовляючи з друзями, не зважала на тих, хто поспішав. Із жінками, які заходили, бажаючи випити чогось, вона поводилася з точно розрахованою нахабністю — клієнтки дратувалися, але не мали причин пожалітися керівнику. Одного дня Дансфорд повідомив, що дівчину звуть Мілдред — він чув, як до неї звернулася інша офіціантка.

— Ну й огидне ім’я, — зауважив Філіп.

— Чому? — перепитав Дансфорд. — Мені подобається.

— Таке претензійне.

Так сталося, що німця якось не було в кафе, і Філіп, усміхнувшись, зауважив:

— Ваш друг сьогодні не прийшов.

— Не знаю, про що ви, — холодно озвалася дівчина.

— Я маю на увазі того шляхетного чоловіка із солом’яними вусами. Невже він покинув вас заради іншої?