Нескінченна історія

Уже з самісінького ранку на всіх вулицях і площах гра­ла музика, одначе то була дивна музика - дика, оглушлива, але попри це вкрай монотонна. Такої музики до цього дня і до цієї години у Фантазії ніхто і ніколи не чув. Усі, до кого вона долинала, починали притупувати ногами, хотіли вони того чи ні, танцювати і підстрибувати. Ніхто не знав музик, зодягнених у чорні маски, і ніхто не уявляв собі, звідки їх взяла Ксаїда.

Усі споруди і фасади будинків прикрашали ядучо- яскраві стяги і прапорці, проте вони мляво звисали донизу, адже зовсім не було вітру. Уздовж усієї головної вулиці та скрізь довкола височезного муру палацової частини було поприкріплювано безліч зображень, від маленьких до веле­тенських, і на всіх них можна було побачити одне і те саме - Бастіянове - лице, знову і знову, аж до нескінченності.

Магнолієвий Павільйон усе ще залишався недоступ­ним, отож Ксаїда приготувала інший план сходження на престол. Там, де спіралевидна головна вулиця закінчувала­ся Великою Брамою у фортечній стіні перед палацом, на широких сходинках - також зі слонової кості - встановили трон. Тут курилися тисячі золотих кадил, і дим, який пах­тів дурманно і водночас надзвичайно приємно і знадливо, стелився сходами і повільно стікав - через площу, вниз го­ловною вулицею, проникаючи в усі завулки, закапелки і закамарки.

Скрізь стояли панцерні напіввелетні у своїх комашиних обладунках. Ніхто, крім самої Ксаїди, не знав, як їй вдало­ся більш ніж устократ примножити тих п’ятьох, що зали­шилися в неї після битви із Бастіяном. Але і це ще не все: приблизно п’ятдесят напіввелетнів сиділи верхи на гігант­ських конях, а самі коні теж були з ніг до голови закуті в чорний метал і рухалися також однаковісінько.

Тріумфальною процесією закуті у лати лицарі-на- піввелетні супроводжували трон, що рухався вгору голов­ною вулицею. Ніхто не знав, звідки узявся цей трон. Завбі­льшки він був як портал храму і складався з просто-таки неймовірної кількості дзеркал щонайрізноманітнішої фор­ми і розмірів. І тільки подушки на його сидінні були з шов­ку кольору вогнистої міді. Якимось дивним дивом ця блис­куча чудо-штукенція пересувалася цілком самостійно; вона сунула по спіралі вулиці, і при цьому ніхто її ані не пхав, ані не тягнув, і виглядало це так, ніби трон живе своїм вла­сним життям.

Коли трон нарешті зупинився перед Великою Брамою, тобто перед входом до Вежі Зі Слонової Кості, Бастіян ви­йшов з палацу і сів на трон. Та сидячи посеред усієї тієї слі­пучо блискучої, але геть холодної пишноти, він виглядав крихітним, наче лялечка. Юрми глядачів, які зібралися перед Вежею Зі Слонової Кості, стримувані щільними ря­дами чорних панцерних напіввелетнів, вибухнули криками захвату, однак звучали вони чомусь украй непереконливо і верескливо.

А після цього почалася найдовша і найнудніша частина урочистості. Усі посланці та посли - жителі Фантазії - му­сили вишикуватися в довжелезну чергу, яка починалася біля дзеркального трону, а закінчувалася не просто десь унизу спіралеподібної головної вулиці Вежі Зі Слонової Ко­сті, - ні, вона закінчувалася аж ген углибині квітника- Лабіринту. І до цієї вервечки посланців і послів додавалися все нові та нові істоти. Кожен знав, що коли надійде його черга, треба впасти перед троном навколішки, тричі торк­нутися чолом землі, поцілувати Бастіянову праву ногу і проказати: «Від імені мого народу і всього нашого роду- племені благаю Тебе, о всемогутній, якому ми завдячуємо своїм існуванням, коронуватися на Дитинного Царевича Фантазії!»