Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Куди йшли?
— Ми заблудилися.
— Не пройде. Брехня! Даю дві хвилини на роздуми.
— Не старайтеся. Певно, у вас багато роботи.
Тут він угадав точно. Тхоряче личко слідчого знову пересмикнулося, але, здається, він умів володіти собою. Він навіть не підвищив голосу.
— Жити хочеш?
— А що вам до мого життя. Адже ви мені його не подаруєте.
Слідчий звузив маленькі оченята.
— Не подаруємо! Бандитам не даруємо! — сказав він і раптом круто повернувся од вікна; кавалок попелу з кінця його сигарети упав і розбився об носок чобота — здається, його витримка скінчилася. — Розстріляємо, це безумовно. Але спершу ми з тебе зробимо котлету. Фарш зробимо з твого молодого тіла. Повитягуємо всі твої жили. Послідовно переламаємо усі твої кістки, А потім оголосимо, що ти виказав інших. Це щоб тебе там, у лісі, не дуже любили.
— Не діждетесь. Не викажу.
— Не викажеш ти — інші викажуть. А спишемо на тебе. Зрозумів? Ну, як Сотников мовчав, йому робилося млосно. Тіло спітніло, було не до іронії. Він одразу відчув, що це не просто погроза, шантаж — вони здатні на все. Гітлер їх звільнив од сумління, од людяності й навіть звичайної людської моралі, їхня звірина сила від того, певна річ, збільшилася. Він же перед ними тільки людина. Він зв'язаний десятками обов'язків перед людьми і Вітчизною, можливості обманювати і виправдуватися у нього не дуже великі. Так, Їхні засоби у цій боротьбі виявилися не рівними, перевага була на боці ворога: що виставляв Сотников, те з надзвичайною легкістю спростовував слідчий.
Розставивши ноги в обвислих на колінах бриджах, Портнов уперся в нього гострим поглядом і чекав. Сотникову було дуже погано, і він у муках добирав слова для відповіді, відчував — це будуть останні його слова. І не знаходив нічого. Права рука слідчого повільно тягнулася до преса на столі.
— Ну?
— Сволота!
Слідчий трохи поспішливо схопив прес і пристукнув ним по столу, ніби поставив останню крапку в цьому безкровному і все-таки жахливому допиті.
— Будилу до мене!
У коридорі почулося гучне: «Будилу до пана слідчого!» — після чого Портнов спокійно обійшов стіл і сів у своє крісло. На Сотникова він уже не дивився, ніби його й не було тут. Він почав закурювати. Здається, його місія закінчена, починалося друге відділення допиту.
Сотников увесь напружився: нарешті настав час того, ким лякали його ще в селі. І хоч він не чекав уже нічого доброго і готовий був до найгіршого, та зараз аж здригнувся, коли двері широко розчинилися і на порозі з'явився Будила.
Мабуть, це був тутешній поліцай-кат — величезний, здоровий як бугай, із костистим, наче кінська морда, обличчям і одноокий. Лякав увесь його хижий вайлуватий вигляд, особливо величезні костисті руки, він їх ніс, як важкі, звислі? долу важелі. Теж, мабуть, за існуючою тут традицією, зайшовши, косо прицілився в жертву своїм цілим оком.
— Ану!
Сотников сидів, ризикованою непокорою відсовуючи щось безумовно для себе жахливе. Тоді Будила з розміреною поважністю підійшов ближче і величезною п'ятірнею широко й чіпко згріб на запалих грудях Сотникова його шинелю.
— Ану, більшовицька гнида!..
12
«Достукався!» — сумовито, без злості подумав Рибак, коли Стась ще у дворі схопив Сотникова. Поліцай поволік того у приміщення, а для них із Дем'янихою розчинилися внизу під ганком двері в підвал. Їм розв'язали руки і підвели до східців. Дем'яниху штовхнули туди силою, Рибак пішов сам.
У підвалі було темно, чи, може, йому здалося так після денного світла надворі. Поліцай, що йшов попереду, загрюкав, забрязкав залізними засувами, а він, упершися в самісінькі плечі Дем'янихи, спинився, потираючи сверблячі рубці на руках.
— Давай, давай! Що став? — підштовхнув його той, що йшов позаду. Виявляється, попереду вже розчинилися нові двері в темряву. Рибак притиснувся коло Дем'янихи, пригнув голову й опинився на порозі якоїсь затхлої, смердючої комірчини. Він нічого не бачив тут, маленьке віконце сліпо світило під стелею, внизу була темрява. В ніс ударило чимось кислим, несвіжим, важким для дихання, і він зупинився, не знаючи, куди ступити од дверей.
Ззаду тим часом брязнув засув. Дем'яниха лишилася з поліцаями, і чийсь голос там запитав:
— А бабу куди? В наріжну?
— Давай в наріжну.
— Щось порожньо сьогодні?
— Німці вчора розвантажили. Одне жиденя лишилося.