Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— А ви думаєте, я вам скажу правду?
— Скажеш, — просто і з такою природною упевненістю сказав слідчий, що Сотникову стало не по собі, й він спідлоба подивився на поліцая, — скажеш!
Початок не обіцяв нічого доброго. На це питання він, звісно, відповідати не буде, але й інші, певно, будуть не легшими. Слідчий чекав, граючись із пресом. Рухи його рук були спокійно впевненими, неквапливими, проте цією своєю неквапливістю й виказували приховану до часу напруженість. Дивно, що на вигляд він був зовсім мало схожим на ката-слідчого, що мав на рахунку, видно, не одне загублене життя, а скоріше нагадував скромного сільського службовця. І все ж у ньому таїлося невідоме, загадкове і страхітливе. Сотников чекав, коли воно вибухне з лютістю, він тільки не знав, за яким запитанням слідчого станеться те.
— Яке мали завдання? Куди йшли? З якого часу у вас агентом ця жінка?
— Ніякий вона не агент. Ми випадково зайшли до її хати, злізли на горшце. Її і вдома у той час не було, — зовні спокійно розтлумачував Сотников.
— Ну, звісно, випадково. Так усі говорять. А до лісинівського старости ви теж випадково зайшли Ага, от як! Значить, уже дізналися й про старосту. Хоча доніс, мабуть, того ж вечора. «Пожаліли, називається», — з неприємністю подумав Сотников про старосту. Але виходить, що поліцаї знали про них куди більше, ніж вони розраховували, і Сотников на хвилину розгубився. Мабуть, це був розрахований хід у допиті. Слідчий в’їдливо зиркнув, підкреслюючи досягнутий ним ефект, кинув свій прес і закурив. Потім акуратно прибрав зі столу портсигар, запальничку, дрібки тютюну здмухнув на підлогу. Крізь дим уважно подивився на нього, чекаючи відповіді.
— Так, випадково, — після паузи твердо сказав Сотников.
— Не оригінально. Ви ж розумний чоловік, а хочете виїхати на такій примітивній брехні. Слід було б придумати щось хитріше. Це в нас не пройде.
Не пройде, певно, так. Але біс із ним. Нібито він сподівався, що пройде. Він узагалі ні на що не сподівався. Було тільки шкода нещасну Дем'яниху, котру не знав, як вигородити.
— Ви можете зробити з нами що захочете, — вдумливо сказав Сотников. — Але не чіпайте жінку. Просто її хата виявилася скраю. А я не міг далі йти.
— Де поранений?
— У ногу.
— Я не про те. Де, в якому районі?
— У лісі. Два дні тому.
— Не пройде, — дивлячись у вічі, заявив слідчий. — Брешете. Не в лісі, а на гостинці цієї ночі.
«Чорт! Знає точно чи ловить?» — понурився Сотников. Але як же триматися далі? Невдало збрешеш про дрібниці — не повірить і про правду. А правду за Дем'яниху йому вкрай необхідно було довести цьому прислужнику, але він відчував, що довести її буде важче, аніж якусь брехню. Ситуація з самого початку складалася найгіршим чином.
— А коли я, наприклад, підтверджу, ви відпустите жінку? Ви можете це обіцяти Очі слідчого злісно, здалося, пронизали Сотникова наскрізь.
— Я не зобов'язаний вам нічого обіцяти. Я задаю вам запитання, а ви зобов'язані відповідати. «Виходить, не вдасться», — сумовито подумав Сотников. Певна річ, зі своїх рук вони нікого не випускають. Знайомий звичай. Тоді, мабуть, пропала Дем'яниха.
— Ні за що погубите жінку. А в неї троє малих.
— Губимо не ми. Губите ви! Ви її в банду втягли. Чому тоді не думали про дітей? — люто доказував слідчий. — А тепер пізно. Ви знаєте закони великої Німеччини «Закони! Давно ти узнав їх, проклятий слимак? — мимоволі подумав Сотников. — Недавно ще, певно, зубрив інші закони, а тепер ось перекваліфікувався, спритник!» Однак останнє питання поліцая прозвучало трохи двозначно — схоже було, що Портнов хотів щось звалити із себе на плечі великої Німеччини.
Сотников помовчав, а слідчий підвівся, відсунув крісло і в задумі підійшов до вікна з гратами. Крізь вікно він подивився у двір, де чути було голоси. Знову слідчий носив у собі щось таємне, дуже не наполягав з допитом і чи то думав, як зловити його, чи то розмірковував над чимось, зовсім стороннім.
У коридорі загупали чобітьми, почувся гамір, сварка, здається, когось там вели чи несли. Коли гамір перемістився на ганок, слідчий сказав енергійно, як людина, котрій надокучило займатися нецікавою справою.
— Так, досить. Назвіть банду! Її командира. Зв'язкових. Кількісний склад! Місце базування. Тільки не пробуйте брехати.
Сотников відкашлявся і сумно посміхнувся:
— Надто багато ви од мене хочете.
Непомітно для себе він перейшов на іронію, як це робив завжди в неприємних розмовах із дурнями і нахабами. Правда, для Стася чи ще кого з цих запроданців його іронія була далека від розуміння — на цього ж начальника вона діяла, здається, належним чином. Однак до часу той стримувався, тільки пересмикував устами.