Піти й не повернутися

Вони одійшли, десь поблизу забрязкотів засув, і тоді Рибак, трохи вже звикнувши до темряви, загледів ще когось у кутку. Заклопотаний чимось своїм, той порпався, чи то роздягався, чи то слав під себе одежину — мабуть, готувався лягти. Тьмяне віконце майже не світило на його місце, лише сива голова чоловіка та плечі то з'являлися, то зникали у ріденькому пасмі світла.

— Сідайте, чого ж стояти! Стояти вже нема чого.

Рибак здивувався і навіть мимоволі зрадів: голос старого здався йому знайомим, і він ураз пригадав: староста! Ну так і є, в кутку ворушився їх нічний знайомий, лісинівський староста Петро.

— І ви? — вихопилося в Рибака.

— Та от попав. Овечку ж упізнали, ну й… «Так, так», — стукала в голові Рибака бузглузда думка, хоч усе вже було зрозуміло. Дивно, але він тільки тепер згадав ту нещасну овечку і лише тепер із непробаченим запізненням подумав, чим вона може обернутися господарю.

Але там що він міг зробити?

— А до чого тут ви? Ми ж її забрали, — трохи фальшиво здивувався Рибак. Староста щось розстелив біля себе, але не ліг, а сів спиною до стіни. Тепер він майже весь був у темряві, видно було тільки зігнуті його коліна.

— Як сказати. Коли забрали, то треба було доповісти. А я… Але тепер що ж! Тепер уже все одно… «Тепер, мабуть, справді все одно, тепер пізно вже міркувати щодо овечки, — подумав Рибак. — Тепер уже все ясно».

Не розстібаючи кожуха, він журливо опустився на злежану солом'яну підстилку і теж притулився плечима до стіни. Було невідомо, що робити далі, крім хіба що чекати, тут взагалі робити нічого не випадало. Лише тепер він відчув, що дуже заморився за ніч, хилило на сон, але думки тривожно сновигали в голові. Опинившись тут зі старостою, він подумав, що непогано було б змовитися і заперечувати їх захід у Лісини — хай би староста сказав, що приходили не вони — інші. Старості все одно, на кого указувати, а їм би, певно, була в тому полегкість. Якої-небудь провини або навіть ніяковості в стосунках до цього Петра Рибак не відчував анітрохи — хіба вперше таким способом йому доводилося роздобувати харч? Та й узяли ж саму тільки овечку і не в якоїсь червоноармійської жінки, а в самого старости. З цього погляду він був зовсім спокійний і не міг збагнути, як це сталося, що старий не звалив усієї вини на зайшлих і дав себе так по-дурному посадити в цей смердючий підвал.