Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
Усе ніби виглядало щиро, правдиво, але за ці дні стільки всього почуто, побачено, що хоч-не-хоч, а закрадався сумнів: чи це не черговий обман? Справі могли зарадити тільки факти, але вони були, так би мовити, однобокі, свідчили проти Губенка і компанії.
— От що, Губенко, підіть до Ленкімнати, там о свіжі газети, журнали. Почитайте, а заразом подумайте гарненько. Надумаєтеся раніше, ніж ми вас покличемо, приходьте, розказуйте.
— Ви не арештовуєте мене?
— Поки що ні.
— А потім?
— Якщо все те, що ви сказали, правда, — ніхто вас не заарештує.
Коли Губенко вийшов, Скрипка, потираючи коліна, котрі крутив ревматизм, звівся і, похрускуючи суглобами, пройшовся по кабінету.
— Додасться нам роботи, он, додасться, — мовив невтішливо. — А в мене відпустка на носі. І путівкою в санаторій пахне. Уперше за багато років. Ні, як уже не таланить, то не таланить.
— Послухаємо, що скаже Яковенко. А може, це не так, — бадьорив слідчого Павло.
Яковенко тримався зовні спокійно навіть тоді, як Турчин, повільно виважуючи кожне слово, заговорив:
— Минулої нашої зустрічі я сказав, що не вірю жодному вашому слову. Тепер от нам вдалося роздобути факти, які викривають вашу брехню. Проте, перш ніж викласти їх перед вами, я востаннє звертаюся: може, все-таки розкажете, як воно було насправді?
Поки капітан говорив, Яковенко дивився на свої великі руки з товстими потрісканими пальцями. Не відірвав од них погляду й після того, як оперуповноважений змовк. Хіба що брови опустив нижче — ховав очі.
— Мовчанкою не відбудетеся.
— Все було так, як я розказував, — буркнув, не підводячи голови.
— Не так. Тої ночі, коли згоріла скирта, ви на річці не ночували. Чи, може, я наговорюю? Тоді скажіть, коли під'їхали пожежні машини?
— Я не бачив… Вони їхали верхньою дорогою.
— Однак із того місця, де ви перебували, палаючу скирту було добре видно. Чому ви не поїхали її гасити?
— Боявся, щоб не звинуватили в підпалюванні.
— Цей же страх погнав вас додому. Навіть сітки-плутанки зоставили в річці. Чи не так? А мотоцикла, який пхали два чоловіки, ви бачили?
На зарослій білим пушком шиї Яковенка заблищав піт — не краплинами, як то буває, а розлився відразу, ніби з чашки хлюпнули водою.
— І далі будете мовчати? Може, покликати Губенка, і хай він вам нагадає, як усе було?
Яковенко мовчав.
Запросили Губенка. Він якось приречено переступив поріг і зупинився, потім пройшов іще кілька кроків і сів. Його попередили, щоб говорив тільки тоді, як будуть звертатися безпосередньо до нього. У кімнаті повисла напружена тиша, бо Скрипка і Турчин не поспішали обзиватися. В капітана десь на денці серця заворушився сумнів: а що, коли Губенко зараз бовкне щось таке, що не вкладається в жодні рамки, переверне все догори дном?
— То що будемо робити, Губенко?
— Робіть, що хочете. Я сказав правду.
— Якщо він у всьому зізнався, то чого вам треба від мене? — подав голос Яковенко.
— Почути правду. А ви цього не хочете. Що ж, доведеться витрачати час. Скажіть, Губенко, що зробив Яковенко, коли побачив палаючу скирту?
Губенко, дивлячись собі під ноги, тихо промовив:
— Завів мотоцикла і поїхав додому. Сітки залишив у річці.
Яковенко важко зітхнув і встромив руку в кишеню, певно, хотів закурити, але згадав, де він, і витяг руку назад. Знову зиркнув на Губенка. Той сидів нерухомо і все ще дивився собі під ноги.
— Губенко, скажіть йому, що брехати вже не треба.
Той голови не підвів, попрохав:
— Розкажи, Артеме, як було насправді, бо тут таке закручується, що страшно подумати.
Очі Яковенка гостро заблищали.
— Хай би ви краще собі шиї поскручували, де тільки взялися на мою голову! — вигукнув. — Зроду-віку не був у міліції, а тут маєш…
— Давайте по суті.
Яковенко, проковтнувши слину, рівним голосом переповів усе, що вже чули від Губенка. Обом їм поставили ще кілька запитань і відпустили. Слідчий, почекавши, поки за ними зачиняться двері, промовив:
— Все-таки я вбивства з Губенка не знімаю.
— Мотиви?
— Ніяких мотивів. Поцілив випадково. Тільки ж як це довести? Висновки судово-балістичної експертизи вагомі, незаперечні, але… Ще хоч би якийсь доказ. Я так надіявся на Яківчука…
— Не панікуйте передчасно: може, йому вдасться роздобути щось вагоме. Він же дружинників підняв, помічників у нього — як ні в кого… Ви от порадьте, як нам вийти на спільників Товкача?
— А вони в нього були?