Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
Віктор обережно взяв ручку, повертів у пальцях і подивився на оперуповноваженого.
— Як писати?
Турчин підказав. І все ж Губенко писав довго, думав над кожним словом. Зате написав грамотно, без помилок. Перечитавши підписку, капітан запитав:
— Ви не могли б якщо не точно, то хоч би приблизно сказати, о котрій годині стріляли по ондатрі?
— Мене вже питали, і я казав, що не пам'ятаю. Але сонце зайшло, стемніло. Я ледь побачив звірка. Тому й промахнувся. А може, й ні. Тільки хіба в темноті знайдеш… — відповів Віктор.
Сонце заходить о дев'ятій, добре темніє о десятій чи й пізніше. Треба буде простежити. Товкач був убитий біля одинадцятої. Десь тоді сторож і чув постріли. Якщо йому вірити, то зі ставу він не відлучався.
— А коли ви пішли додому?
— Та відразу й пішов.
— Хто може підтвердити, коли ви повернулися додому?
— Окрім жінки, ніхто. А може, хто бачив. Ви знаєте, — враз пожвавився, — я пошукаю свідків.
— Пошукайте. Тільки не таких, як Яковенко, — попередив Турчин.
Геннадій Нужний був дуже здивований, коли почув од Турчина:
— Доведеться вам повірити, що то ви обікрали квартири.
— Як-то?! Ви ж самі казали, що я сам на себе набалакую.
— Все тече, все міняється.
— Але ж… — почав було Геннадій.
— Чого ви, доказуйте, — посміхнувся Турчин.
— А що казати? Ви ж знайшли злодія.
— Одного. А був він не сам. Оскільки Товкача вже нема, продовжимо розмову з вами. Отже, скільки вас було? Може, заодно скажете: хто і на яких умовах підмовляв узяти на себе відповідальність за злочин? Це ж — тюрма!
Весь час Нужний сидів нерухомо. Турчинового погляду не уникав, але й не прагнув із ним зустрітися.
— Тепер можна. Тепер — скажу! Все скажу. Це він, Товкач! За кожний рік тюрми він обіцяв мені платити по три тисячі.
— А як із краденим? Кому воно зоставалося?
— Не знаю. Я не крав. Мене просто підмовили. А ми з Віктором були на річці. Ви ж знаєте. У нас є свідок.
— Свідка ви купили?
— Як — купили? — стрепенувся Нужний. — Це вигадка!
— Тоді прошу пояснити: за які заслуги ви пригощали Яковенка, викинувши для цього сімдесят карбованців?
— Ми пили просто так. Зустрілися і…
— «Просто так» ви могли випити пляшку вина. А коньяк «просто так» у ресторані не п'ють. Може, тут пахне сіном? — спитав Павло і подумав: «Що я роблю? Я кидаю їм рятівний круг — ухопляться за нього. Чи, може, тут і справді… сіно?» — Чого ви так дивитеся?
Геннадій кліпнув, зібрався щось сказати, але очі враз взялися холодним спокоєм: вирішив і далі стояти на своєму а чи намислив ухопитися за «рятівний круг» — спалене сіно? Всього можна чекати.
І Турчин продовжував:
— Повернемося до ресторану. Отже, про що ви там розмовляли?
Нужний мовчав, ніби й не до нього мовлено.
— Ви що, не зрозуміли?
— Зрозумів.
— Так у чому річ?
— Я не пам'ятаю.
— Жодного слова?
— Жодного… Ми багато випили…
— Але спочатку, коли сідали до столу, були тверезі?
— Трохи дома хлебнув…
— Не обманюйте. У вашій хаті горілка не водиться.
— Я купив.
— Де?
— У магазині.
— Вас продавщиця знає? Зараз ми туди поїдемо і вияснимо. Тільки прошу не забувати: ви вже раз завинили перед законом. Востаннє питаю: про що розмовляли?
Холодний спокій в очах Геннадія зник. Вже дивився на капітана жалібно, ніби випрошував у нього помилування. Потім тихо, ніби собі в пазуху, зашепотів:
— Хвалилися, хто і як рибу ловить. Більше ні про що, тільки про рибу. А дослівно не пам'ятаю, бо ж… самі знаєте…
Продавщиця магазину лиш глянула на Геннадія Нужного, як по її повних губах ковзнула весела посмішка:
— Чого ж не знаю? Клієнт, можна сказати, постійний. Часто бере вино. Правда, останнім часом заявляється рідко, видно, десь нанюхав самогонницю.
— То де брали горілку? — знову запитав Турчин у Геннадія вже на вулиці.
— У самогонниці. Але я вам не скажу, бо ви її оштрафуєте.
— От що, Нужний, мені набридли ваші викрутаси. По горло ситий ними. Востаннє питаю: з якої пагоди напували Яковенка?
— Не знаю. Мені Губенко сказав: підемо, то я й пішов.
«Чи він і справді такий тупий, — думав Турчин, — а чи тільки вдає з себе тупого? Треба дізнатися, з якої нагоди вони випивали. Може, саме тут заховано один із кінців?»
На запитання, про що вони розмовляли з Яковенком у ресторані, Губенко довго не відповідав. Іскри тривоги змигували в його очах і гасли.
— Вам усе переказувати?
— Можна.