Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
Власюк мовчав.
… На відгодівельному комплексі, що при комбікормовому заводі, було виявлено тридцять сім голів зайвої, не оприбуткованої худоби, різного віку і різної вгодованості. Лише за шість місяців нинішнього року двадцять одна особа отримала гроші за худобу, якої ніколи на відгодівельний пункт не здавала. Дехто з них відразу зізнавався, що на те їх підговорили завкомплексом Степан Нужний, головний бухгалтер комбікормового заводу Марія Самійленко. За послуги комбінаторам фальшиві здавачі худоби отримували по кілька червінців.
— За логікою, — говорив Сивокінь на черговій оперативці, — злодії не випадково вибрали квартири Дерев'яного, Нужного і Самійленко: ноші знали, що там є чим поживитися. Певно, сподівалися не тільки на дорогі речі, а й на гроші, золото. Навести на ці квартири злодіїв могли люди, які стоять близько до трьох згаданих осіб.
— Стоять близько… — буркнув Мамітько. — Про це лиш за шість місяців нинішнього року знала двадцять одна особа. А є ще у них родичі, друзі, знайомі, врешті-решт є робітники заводу, комплексу, які хоч про щось могли здогадуватися. Адже це зайва худоба, приховати її не так легко. То лишки зерна в коморі легко утаїти.
— Про робітників — то діло таке… А от про підставних осіб варто подумати, — мовив Сивокінь. — Правда, я розмовляв із кожним, і ніхто з них і не здогадувався про масштабність афери. Треба шукати людей, які стоять близько до згаданих осіб. Може, я помиляюся, але мені здається, що таким громадянином міг бути колишній шофер Дерев'яного — Пилипчук.
— Дозвольте, але до чого тут Дерев'яний, — знову вихопився Мамітько. — Він усього лиш проявив службове недбальство, і нема чого…
— Товаришу майор, майте витримку! — урвав заступника начальник. — Що за звичка перебивати?
Сивокінь і Турчин не втрималися від посмішок.
— Я вже заодно дам відповідь на репліку товариша Мамітька, — бадьоро продовжував слідчий. — Слідство по справі ще ведеться. Коли Пилипчук попався з краденим, водночас і ми напали на слід Товкача. Останній стривожився шантажем змусив старшого Нужного підставити під удар свого безвільного молодшого брата. Цей номер, як відомо, не вдався. Нужний добре розумів: якщо ми візьмемо Товкача і Пилипчука, то ці обидва викриють його. Тому й пішов на крайність — убивство Товкача.
— Але у Степана Нужного алібі, — тепер уже заперечив слідчий прокуратури.
— А хіба він не міг це зробити чужими руками? Правда, Турчин із товаришами займався людьми, на яких він міг би покластися, і найперше — його молодшим братом, але, на жаль, поїш що ніяких результатів. Про всяк випадок пропоную негайно вилучити рушниці та набої у Нужного, Самійленка і впритул зайнятися Дерев'яним. Головне — пришвидшити ревізію. А може, заодно вилучити зброю і в Дерев'яного? Ні; такий він простак, аби в нього під носом таке варилося, а він нічого не знав.
Під Мамітьком рипнув стілець, він глянув на Сидоренка. Той був спокійний, зосереджений, а після того, як Сивокінь змовк, подивився на всіх доброзичливо.
Скрипка заклопотано глянув на Сивоконя:
— Я в основному згоден із вами. Але, якщо ваша версія не витягне, запасна е?
— Немає.
— І в мене катма.
— А я думаю, — бадьоро заговорив Сидоренко, — версія товариша Сивоконя витягне. Все стоїть на міцній основі. От тільки як бути з Пилипчуком?
— Брати! — вихопився Іваненко.
Начальник посміхнувся.
— А що ви скажете, товаришу Турчин?
— У нас нема підстав, щоб арештовувати Пилипчука.
— Як-то нема? — гарячкував Іваненко. — Все ж за те, що він злодій.
— То наші припущення. Фактів же обмаль. Хоча — ми їх роздобудемо і, сподіваюся, дуже швидко.
— У який спосіб? — суворо блиснув очима Сидоренко. — Час не жде. Ми розкрутили справу. Треба її завершити.
— Зараз нічого конкретного не можу сказати? Може, слідство щось має?
— Треба подумати, — сказав Сивокінь.
— Усім треба думати. Всім. А не тільки товаришам Сивоконю й Турчину, — начальник зупинив погляд на своєму заступникові. — Підкидати репліки найлегше.
Мамітько і не зворухнувся. А Турчин подумав: «Шліфується начальник».
Степан Нужний мовчки слухав звинувачення, яке проти нього висував Сивокінь. Коли той скінчив, він тихо зітхнув. Таким же спокійним та байдужим він був і тоді, коли йому зачитували постанову про арешт, мабуть, внутрішньо до цього давно готувався і тепер сприйняв усе, як фатальну неминучість. Знав, на що йшов. Доведеться з ним багатенько поморочитися.