Полуничний сезон

— Але за що я його мав убивати? — простогнав.

— Хіба я вам казав, що ви його вбили навмисне?

— І не навмисне не вбивав. Ваші люди перевірили: звідти, де я стріляв, до місця, в котрім Товкач ставив ятера, дріб і близько не долітає.

— Ви забуваєте інше: наші люди там, де ви стріляли, не знайшли ніяких слідів, окрім кількох зламаних очеретин. Ви стріляли по водяному плесу, рушниця ваша б'є кучно, однак при експериментальних пострілах кілька дробин все ж засіло в очереті, а головне — плавали пижі… Потім. І дріб, і пижі такі самі, як у ваших набоях.

— Я купляв їх у товаристві мисливців та рибалок. Перевірте ще у кількох мисливців.

— Перевіряли… Пижі і дріб справді такі. Та експертиза встановила ще одне: набої зберігалися у трохи сируватому приміщенні, дріб такий же, як у набоях, що у вас вилучили.

— Всі цегляні хати трохи сируваті.

— Припустимо. Але слухайте: у нас є всі підстави вважати, що Яковенко вас біля річки не бачив. На брехливе свідчення його підмовив не хто інший, як ви. Що він од вас мав, окрім могорича в ресторані?

У Губенкових очах — страх, мольба. По хвильці опустив голову. Згорбився. Зістарівся, здавалося, прямо на очах. «Невже він? — кольнуло в серце Павлові. — Невже всі ці люди, якими займаємося з самого початку, аж тепер постали перед нами не як компанія п'яниць і браконьєрів, а — злодіїв та убивць?»

— То що будемо робити?

— Я не знаю… Я нічого не знаю…

— Моя вам порада: у всьому чесно зізнатися. Це принаймні полегшить вашу провину перед судом і перед власною совістю.

— Але я не крав і не вбивав. Чому ви не хочете мені вірити?

— Тому, що це слова. Одні слова. Нам потрібні факти. У вас їх нема, у нас — є. Так на чиєму боці правота — на вашому чи нашому? Тож продовжимо. Хотілося б знати, хто підмовив Геннадія Нужного брати на себе вину, — ви чи Товкач?

Губенко важко поворушив тонкими, сухими губами, і Павло підсунув йому склянку води. Він пив на диво спокійно, рука не тремтіла, а лиш пальці міцно стискали скло. Коли Віктор поставив склянку на стіл, Турчин, почекавши трохи, нагадав про себе:

— Я жду.

— Чого ви в мене питаєте? Ви в нього спитайте. Я вам казав, що він придурок, і зараз таке скажу.

— Не ухиляйтеся од відповіді.

— Я не ухиляюся. Я кажу так, як воно є. В нього питайте. Ще, може, в брата старшого. Здається мені, саме звідти тягне димом.

— А від вас димом не тягне?

— Ні, не тягне.

Турчин здивувався: як мало треба цьому чоловікові, щоб повернулися спокій, самовпевненість, — всього склянка води. Але рано святкувати тобі, чоловіче, перемогу. Дуже рано.

— А чи знаєте ви, що в нас досить фактів проти вас, щоб зараз просити у прокурора санкції на ваш арешт?

— Але ж я не винен…

— Будемо розбиратися. А поки що напишіть підписку про невиїзд за межі району. Ось папір, ручка.