Полуничний сезон

— Що й казати, несправедливість кричуща, — згодився Сивокінь. — Коли ще взяти до уваги, що за темні діла на комплексі і йому доведеться відповідати.

— Як-то? — насторожився Нужний.

— А так, — не став пояснювати Сивокінь, аби зоставити чоловіка в невідомості. — Я вже вас попереджав, що тільки щире сердечне зізнання може полегшити вашу вину. Доводиться ще раз про це нагадати.

— Могли б і не попереджувати, і не нагадувати. Карних кодексів я не читав, а от книжки почитую ті, де про вас, про міліцію…

Мова Нужного була спокійна, розважлива, ніби він — не злочинець, а слідчий — не слідчий, лиш добрий попутник у вагоні поїзда чи в автобусі. Влучивши момент, Сивокінь глянув у Степанові очі. Там — ні хвилювання, ні тривоги. Схоже було, чоловік охоче розкривається в одному гріху, щоб у такий спосіб утаїти набагато важчий, наприклад, убивство людини. Але ж у нього залізне алібі — був до півночі на іменинах у приятеля. А може, загріб жар чужими руками? Чиї ж то руки? Молодшого брата чи Губенка? Другий відпадає, а перший… У Геннадія теж ніби тверде алібі.

— Значить, попереджувати не треба. Тим краще. Тоді скажу вам: попри все, ви зі слідством не щирі. От говорите, що вам вдавалося викручуватися від ревізорів обманом, а в нас є інші відомості: кожна ревізія закінчувалася виїздом «на природу».

— А ви скажіть мені, хто з ревізорами не їздить «на природу»?

— У кого совість чиста.

— Тоді ви не знаєте ревізорів. Це жуки-гнойовики. Якщо захочуть, такого нариють, аби видихав. Бо ж хіба є люди кришталево чисті? Десь та спіткнешся.

— Може, кришталево чистих, як ви кажете, й нема. Але добрих, порядних, чесних — скільки завгодно. — І, помітивши, що Степан збирається заперечувати, поспішив обірвати його: — Та про це іншим разом. А зараз ось що. На багатьох вилазках «на природу» бував директор. Як і чим це пояснити?

— Моєю повагою до начальства, а також бажанням начальства випити і з'їсти на дурняка.

— Прошу пояснити ще одне: нащо ви підмовили брата взяти на себе чужу вину?

Нужний зробив великі очі.

— Яку вину? Ви про крадіжки, чи що? Яку я мав із цього вигоду? Прошу пояснити.

— Це можна, — слідчим задоволено розправив плечі. — Коли ми взяли Пилипчука і натрапили на слід Товкача, останній, знаючи про ваші махінації з худобою, натиснув на вас, а ви на брата.

Либонь, уперше в душі цього розповнілого чоловіка ворухнувся страх, але він вчасно зумів його пригасити. Спалахнув обуренням:

— Громадянине слідчий, що ви мені чіпляєте? Це ж, якщо по-вашому, то й Товкача зі світу прибрав я?

— Такого не скажу, бо кров його не на ватних руках.

— Ну, слава богу, хоч цього мені не чіпляєте, — полегшено зітхнув Степан Нужний.